Слава ЗСУ!

— Ну, не всі ж, мабуть, таку ціну заламують...

— Чимало і не пускають пожильців: бояться, щоб отрута з нас на них не перейшла...

— Нісенітниця!

— Бо не знають,— пояснив зверхньо малий,— що пилюку вже вітром не розносить і ні на кого вона не сідає...

— А ти звідки знаєш? — запитав його з викликом.

— Тому, що у нас поливали. А тоді така шкуриночка на землі робилася...

— Це він про ґрунтову дорогу через наше село,— пояснила жінка. – Після машин, що від комбінату верталися, курява над нею не спадала. А діти тим путівцем — і в школу, і зі школи.

Зайшла провідниця, взяла гроші за постіль і загадала йти брати білизну в її комірчині. Ми постелилися. Хлопчина облюбував собі горішню полицю. Я теж, поступившись нижньою дівчинці. Було близько дев’ятої і мати наказала малому вкладатися, завтра їм рано вставати. Дівчина ж, пірнувши під ковдру, хотіла ще почитати при нічнику книжку, від якої не відривалась увесь вечір. Певно, ще й з тієї причини, що трохи ніяковіла в моїй присутності, як то буває з чутливими молодими дівчатами.

Вийшов у коридор, доки їхня мати перевдягатиметься до спання. Спостерігав за мигтінням перелісків на тлі посірілого обрію. Просто мене сіяла вечорова зоря. Інші ще ледь прорізáлися в сутіні і вона видавалася неприродно яскравою, мінячись крізь товщу атмосфери й віконне скло: набувала форми трикутника, роздвоювалася, ставала кулею або ж виростали з неї промені... Пригадалась мені та давня ніч, коли я, смішно згадати, сприйняв її спросоння за посланця іншої цивілізації. Але й не дивно: є в ній щось магічне серед усіх зірок на небі.

Моя попутниця відсунула двері — можна повертатися.

— Ще трохи тут постою... Зачиняйтеся, щоб світло з коридору не заважало.

Якимось побитом передчував, що міг трапиться напад кашлю і ждав його, сподіваючись, як на щасливий знак, помилитися.

Хвилини минали за хвилинами, розтягнуті, як гумові, а я все дослухався себе: ще ні... ще не зараз... Силою волі намагався уникнути кашлю, посилаючи всі струми тіла, як святе воїнство, на підмогу легеням. Боже, дай мені хоч раз запобігти приступу і я повірю, що здатен перемогти хворобу!

Подумки присягався ніколи нічим не замулити своє майбутнє життя, вірувати тільки в чистоту душі й совісті і сповідувати саму лише правду — без користі, заздрощів і підступних помислів...

Чоловік у майці проминув мене, черкнувши по спині черевом. І звіяло, ніби вітром, невидиму льолю довкола мене: знову стояв я беззахисним перед своїм лихом. Ось воно вишкірилося й зготувалося до нападу, а я, спустошений невдачею, безвільно чекав. Та, погордувавши піддатливим супротивником, виявило себе цього разу впівсили: бухнув у грудях короткий кашлюк, лишивши в роті знайомий присмак.

Ніч текла за вікнами, чорний морок залягав під серцем.

Стояв я в порожньому коридорі, вдивлявся у безвість, мерехтіння міріадів зір і знав: доки злине ця ніч, мушу зготуватися до того, що життя моє минуло, і що для всіх, кого я любив і кому був рідним і близьким, вже почався в потаєминах їхньої долі шлях без мене. Догораючим болідом ще мчатиму якийсь час у їхньому просторі, доки не зникну за його межами.

Невідь скільки пробув біля вікна, тільки наразі почувся геть стомленим. Не переймаючись далі рефлексіями, тихо відчинив двері до купе, ліг на жорстку постіль і розчинився у перестуку вагонних коліс.

Мої попутники повставали вдосвіта. Я теж прокинувся, та, обернувшись лицем до перестінку, удавав, що сплю, — не мав охоти озиватися, — доки вони тихо вийшли. Потім лежав горілиць, заплющивши очі: ще б трохи задрімати. За усталеним віднедавна звичаєм, тіло було, мов побите...

Чого вилежуватися? Доки не завізно, подався до вбиральні вмитися. Опустив потім трохи вікно і під струменем свіжого повітря зробив таку-сяку зарядку.