Слава ЗСУ!

— Ну і що? Там купатися можна, хоч і цілий день.

— І рибку разом ловитимемо, я щойно снасті купив.

— А це цікаво?

— Спробуємо. І крабів будемо печерувати: пірнув — і намацуєш під камінчиками.

— А коли ти до нас приїдеш?

— Це ви до мене з мамою приїдете через кілька днів.

— Ні, ти до нас приїжджай, завтра.

— Я сьогодні їду, дорогенька, у Крим, знайду там для вас помешкання і будемо разом.

— Не хочу, сюди приїдь!..

— Розумієш, там на мене чекають у санаторії, і повинен для вас із мамою знайти квартиру...

— Я не хочу так..,— твердила вона і в голосі починали бриніти сльози.

Тетяна взяла трубку.

— Ну, годі вам! Он уже плакати буде. Замучила мене: чого та чого ти не приїхав.

— Поясни зайвий раз, що скоро будемо разом...

— Не потерпай, це вона під хвилину, скучила. Скоро на вокзал?

— Невдовзі виходжу...

— Будемо прощатися? Бо тут уже з черги натякають...

— Будемо... Слухай! Як тільки підшукаю кімнату — дам телеграму! А ви не гайтеся — одразу в дорогу. Тільки теж попередь, щоб зустрів.

Поклав трубку — і знову сам-один серед хатньої тиші. Та рідний дитячий голосок озивавсь у мені, викликаючи теплі припливи в серці.

Не часто виїздив я далеко й надовго з дому і завжди в ностальгійному настрої: мовби прощався з чимось дорогим, навзамін невідомому новому, так само наперед призначеному бути втраченим.

Замок у дверях клацнув за спиною, наче зрікся мене. Заздалегідь замовлене таксі чекало біля парадного. Водій допоміг покласти в багажник валізу й сумку, напхані речами для нас трьох.

Квартали міста одлітали позад машини, як обірвані листочки нашої з ним спільної долі... Коли минали бульваром інститут, де вчився, мимоволі обернувся. Скільки років поспіль, утрапивши сюди, навіть не обводив поглядом знайомі стіни...

Попутниками мені в купе виявилися жінка з донькою років дванадцяти й хлопчиною близько десяти. Дрібні ознаки виказували в них приміських мешканців. Я примостився край лави біля дверей, бо вони через опущене вікно з кимсь прощалися. Жінка прикладала носовичка до очей, дівчинка зосереджено кивала головою на поради чоловічого голосу, хлопчина ж, вихилившись назовні, безтурботно вимахував рукою.

Згодом дізнався, що мешкають поруч зони відселення: їхнє село виявилося забрудненим незгірше за евакуйовані. Тому й вирішили з чоловіком,— він у неї агроном, сама вона вчителька фізики,— вивезти дітей, допоки все проясниться, до родичів поблизу Дніпропетровська. Тамувала зітхання й міркувала: видається, що це лихо надовго, так і люди кажуть, і вже не жити їм у себе вдома. Тільки ж куди подітися? Де хто тебе жде? Тут і хата на три кімнати, і господарство... Котрих евакуювали, тим хоч якусь підмогу дають, житлом забезпечують, а їм сподіватися нічого...

Ми з хлопчиком, Іванком, швидко заприязнилися. Він умостився побіч мене й повсякчас про щось запитував. Мати спершу осмикувала : «не чіпляйся до дяді», але мене спілкування з ним не обтяжувало. Почувши з нашої розмови, що їду до Криму й до мене приїдуть донька з дружиною попутниця моя зауважила:

— Кажуть, там із наших утікачів по десять рублів за добу правлять, а не по два, як із усіх. Чи є у людей совість?! Таке лихо, дехто позбувся всього, тільки й лишилося, що здоров’я рятувати, і ото його до нитки оббирати?