Слава ЗСУ!

Ми ще постояли, доки під’їхав мій тролейбус, і попрощались.

Ох, неспроста ж мене сьогодні ніженьки не несли з дому! Просто вбив мене цей Сергій. Тепер сидітиме почуте кілком у мізках, не висмикнеш.

Зійшов із тролейбуса й позбиткувався над собою подумки: «Ну, чого ж не кашляєш? Допевняйся зайвий раз!» І недуга залюбки впокорилася моєму бажанню: густі драглі з кашлем підкотилися горлом і влипли в асфальт жовто-брудною плямою.

Злютувався на себе. Сіра пелена застелила думки. Хай би вже й не спадала, не ятрилася душа марними сподіваннями! За чим шкодувати, на що сподіватися? Захланність і безнадійна осоруга куди не глянь.

Не сів у трамвай, щоб доїхати дому, звернув до парку й міряв безтямно пусті алеї, не помічаючи нічого довкола. І, раптом, згадалася сьогоднішня поїздка на таксі, зігнута голка...

Видалося мені в тих подіях щось уроче. Непевно, але тісно в’язалися вони з моїм теперішнім настроєм, ба, видавалися куди важливішими за нього, неначе несли в собі щось знакове. І містили в собі спонуку збагнути його.

З якого дива, мов засліплений червоним бик, нападаюся на власне життя, на цілий світ? Бач, увібгав його між двох координат: бути — не бути! Комаха невдячна перед лицем Творця! Та ж сьогодні мав нагоду зайве пересвідчитись,— у таксі, в лікарні,— як намацується стежка до суті, до осердя: завдяки хвилинному натхненню, осяянню чи незбагненному провідництву... Тільки за межею не існує межі. І твій страх — теж межа. Може, уведений ти в нього, щоб ступити за неї? А якою ціною... Метелик із кокона, стебло із зернини...

Полуда поволі спадала з душі; дерева в молодому листі світилися ніжним зеленим чаром. Незміряної глибини гармонія панувала над світом: піддайся їй — і врівноважиться все в душі й тілі, адже ти її частка, віруй у неї!.. Тільки її царювання й закон визнавай над собою! І хай не буде тому кінця...

Так я молився на парковій алеї, розчиняючись у незбагненних струмах і прагнучи відновитися з них чистим, без найменшої скверни в тілі...

Близько четвертої подзвонила Тетяна. Понад годину чекала на пошті, доки дали розмову. Доїхала добре, усе гаразд, всі передають мені вітання. Мама хвилюється дуже, бо часто бачила про мене тривожні сни. Коли дізналася, що був у лікарні, збагнула, каже, їхню причину.

Утім, багато говорити вона не могла, бо мала термосила, щоб дала їй слухавку.

— Тату,— кричала радісно,— а я ходжу купатися в річці кожен день, або й два рази, а тепер будемо з мамою купатися, тут є дві собачки, — одна велика і друга маленька, я вам писала, ти читав? — і ще у нас породилися малюсінькі кролики, такі гарнюні...

— Стривай, стривай, не цокоти..! Уже засмагла?

— Не знаю... А тут, за нашим городом, за огорожею — знаєш? — такі великі лопухи ростуть, вищі за мене! Там прив’язують двох кіз пастися, так вони стають на задні лапи...

—... ноги!

—... ну, хай ноги... і дивляться, хто йде.

— А лобами не стукаються?

— Вони ж далеко самі від себе... ні, перша від другої...

— У вас полуниці вже поспіли?

— Бабця мені купувала, двічі, а черешні у дворі ростуть: жовті, як мед смачні.

— Мама тобі казала, що поїдемо разом на море?

— Та, звісно, казала! Мені так туди хочеться!

— Ще не знаєш, як там, а хочеться?