Слава ЗСУ!

Почувався геть розхнябленим: різало в очах і дерло в горлі, достоту, як у перші дні після аварії. Та ще й кістки рук і ніг нили, озивалось, мов із перевтоми, у хребті. Але після зарядки, кількох дихальних йогівських вправ трохи попустило. Поснідав і вирушив до лікарні на укол.

Щойно вийшов із дому, запосіла мене така нехіть рухатися, клопотатися чимось, що ноги не несли до трамвайної зупинки. Потім ще до тролейбуса пересідати, як зазвичай, переповненого... Вирішив узяти таксі. Хвилин за десять пощастило.

Доки їхав, опанувало мною химерне враження, що авто надсильно долає опір невидимого світу, який угинається, деформується й розсувається обабіч, поступаючись силі. «До пори до часу,— підказувало щось,— доки не перебере міри й невидимий світ не встигне розступитися. Скрегіт металу, бите скло — аварія; якась машина, чи стовп, чи що інше перепинить ґвалтовний рух». Здавалося, усіма нервами відчував ступінь того опору, міг виважити скільки ще лишається до критичної межі. Це нагадувало стан, який навертався завжди, коли розраховував припустимі навантаження для вузлів своїх конструкцій. Усі необхідні обрахунки лише закріплювали те, що, насправді, уявляв інтуїтивно.

У маніпуляційному кабінеті, доки лежав догори спиною на кушетці, чекаючи уколу, моє споглядання опірності невидимого світу перенеслося на власне тіло. І здалося мені, що саме в цю мить воно за незримим заборолом, за яке і голці не проникнути.

Сестра, зготувавшись до уколу, звично ляснула рукою по сідниці. Та я знав, що має трапитись і тільки зціпив зуби, щоб не зойкнути від болю. За мить вона здивовано мугикнула і, кинувши мені: «Ще полежіть!» — відійшла до свого столика. Аби пересвідчитись у власному здогаді, обернув голову і побачив, як вона міняла погнуту голку на іншу. З цією, знав я, буде все гаразд.

Повертався з лікарні додому, і, минаючи магазин «Турист», намислив, що схочеться на дозвіллі курортному рибку половити. Буде й дитині додаткова розвага.

Оскільки рибалка з мене абиякий, — не пригадаю, коли востаннє сидів біля річки з вудкою, — тож мусив придбати усі необхідні снасті. Складав біля прилавка їх до сумки, коли хтось торкнувся мого плеча.

— Привіт! Дивлюсь і сумніваюсь: він чи не він?

Обличчя чоловіка знайоме, а не пригадаю, звідки знаю. Дурне становище.

— Ну, як воно, вичухрався після зони?

Сергій із госпіталю! – згадав.

Вийшли з магазину.

— У відпустку, видно, зібрався? — запитав мене навздогад.

— Після лікарні дали путівку до Криму? Твої як справи?

— Теж скоро поїду: нирки фільтрувати у Трускавці. Виходить, усе добре?

— Більш-менш...

— Учора не слухав «Бі-бі-сі»?

— Не ловиться у мене... Глушилка неподалік на пагорбі.

— Про нас, про зону крили. На тридцять років, кажуть, гарантовано мертву землю: ні врожаїв збирати, ні жити на ній не можна. Людям найперше б’є по шлунку й по легенях. Називали симптоми, не запам’ятав, але суть: якщо починаєш ходити часто до вітру, або кашляти з кров’ю — пиши каюк, можна згоріти за кілька місяців. У них таке можуть вилікувати, а нам — зась: у жодній з лікарень ні апаратури, ні медикаментів потрібних нема.

Мовчки дивився на нього і, мабуть, щось спантеличило його в моїх очах, бо наразі збився зі слова, збентежився і заклопотано сягнув рукою до кишені. Пригадав, чому я потрапив до госпіталю, і збагнув, як жорстоко влучив.

— Ага, є! — вигукнув з удаваним полегшенням, показав мені й сховав якогось пакетика.— Думав, що в магазині забув... Лякає забугорне радіо! — усміхнувся.— Такий уже їхній хліб. А для нас, що зараз головне? Профілактика, оздоровитись — і все буде гаразд!