Слава ЗСУ!

Години до Тетяниного від’їзду злинули у звичній для такого випадку суєті: щось виявилося не так упакованим, якісь речі то відкладались набік, то знову лягали до валізи, на додачу з’ясувалось, що одне з її коліщаток розхиталося й мусив лагодити...

Порівняно зі стовпотворінням, яке нуртувало біля поїздів три тижні тому, — тепер на пероні від’їжджаючих поменшало. Та все ж люд ущерть заповнював потяги.

Прощалися біля вагона. Було мені наперед сумно: сам один лишався. І, як щоразу, немов назавжди.

— Якщо вдасться, зателефонувати, як доїхала?

— Ще й питаєш! Тільки ж встигни, доки на вокзал подамся.

Вона пригорнулася до мене, притиснулася щокою до щоки.

— Ох, як би добре було їхати зараз разом! А то сама серед чужих людей...

Обняв її міцно.

— Одначе, ми завжди разом, правда?

— Коли ми розлучаємося, ти мені навіть дорожчий. Не забувай про це.

— І ти! Будь обережною в дорозі.

— А ти стережися, щоб у поїзді не надуло, не пий холодного і на місці перші дні не пряжся під сонцем, і не перекупуйся...

— І не?..

— І не будь розумнішим за лікарів, слухайся їх.

Час вибіг, вона піднялася сходинками у тамбур. Мовчки дивилися в очі один одному, але запізнілі пасажири ще підіймались до вагона і відтіснили її вглиб.

Диктор оголосила про відхід потягу, востаннє попрощалися ми крізь вікно, безтурботно й обнадійливо посміхаючись навзаєм. Вагон здвигнувся,— її посмішка скипілась,— потім удруге і, поскрипуючи, звільна покотився. Щільний гурт проводжаючих не дав мені ступити за ним і я, вимахуючи услід рукою, ще встиг помітити, як вона дрібно перехрестила мене.

Ну от, знову я приречений зазнавати силу тяжіння між нами, що має здатність наростати з віддаллю й часом. Не хотілось їхати додому, в самотину, і водночас тягнуло, неначе містився там осередок нашого телепатичного зв’язку. З іншого боку, вештатися вулицями — настрою собі не додаси: безлюдно, сіро, незатишно... Здається, в самому повітрі загусла настороженість, недоброзичливість, передчування лиха... І передзвін трамвайних коліс у цей вечір видавався аж надто викличним перед зачаєною невизначеністю.

Поблизу дому відчув знайоме шкряботіння в горлі. Напад кашлю — і сплюнув згусток мокроти...

Боже мій! Якою ще там короткою розлукою переймаюся! Куди страшніша її посестра зирить на мене з чорноти.

Зайшов до квартири, увімкнув телевізора, заварив чаю. Ох, і випив би я тепер чогось міцнішого! Але, від самої думки про це, стислося усе всередині. Не дрімав біологічний рефлекс!

Ні до чого не лежала душа. У ногах і спині гула втома, злегка нили горлові м’язи. Пустив гарячий душ, попарився. Вийшов із ванни. Що далі? Восьма година. По телевізору навіть безтямно нічого було дивитись, читати не хотілось, креслення сиротіли на кульмані, мов чужі. Витягнув одну шухляду столу, другу... Побачив бабусину Біблію. Бозна яка давня, у шкіряній оправі, де-не-де проточеній шашілем. Самим виглядом своїм, здавалося, ховала в собі подих віків. Так і не спромігся прочитати її до кінця, хоч і приступав кілька разів. Маєш: чоловікові за все життя не стало снаги прочитати книгу з книг!

Добре, що трапилася на очі, візьму до санаторію. Розкрив на тому місці, де колись лишив закладку.

Ліг у ліжко й заглибивсь у читання. Але після кількох сторінок повіки обважніли й сон упевнено здолав мій млявий опір. Та небавом прокинувся. Наснилося щось несусвітне. Устав, напився води й скоро знову заснув. Згодом збудився од нової серії видінь. Завжди так минали мені ночі, коли Тетяна від’їздила з дому. Перед ранком ще прокидався, потому розм’як у непереборній дрімоті і звівся майже о дев’ятій.