Слава ЗСУ!

— Давай,— підняв свою. — Будь здоровий!

— Хай згинуть наші вороги! І позападаються всі болячки!

Він, щира душа, жалів мене. Ні слова про своє, хоч, бачив, нуртувало в ньому пекло попелища. Та не мав я тепер снаги запомогти йому. Навіть не поспитав, що чути про його село.

Попосиділи, доки в пляшці нічого не зосталось. З оптимізмом непризвичаєного розрадника він оповідав мені про якісь випадки щасливого зцілення від легеневих недуг, радив шукати цілителів-травників. Умовляв не перти на рожна, не засмічувати дурнею собі мізки і повертатися, мов нічого й не сталося, після відпустки на роботу. Та я, достоту тверезий, не міг перейматися цією людинолюбною ейфорією.

Провів його до зупинки трамваю.

— Паскудно якось на душі, Ігорьок,— раптом, захмелілий, розчулився він,— усе довкола ніби западається...

— Приречені плазувати, літати не зможуть...

— Це ти про що?

— Сам не знаю...

— Дасть Бог, ми ще злетимо, я вірю! — вигукнув на прощання і скочив у трамвай.

Вернувсь я додому, прибрав на столі. Нічого не хотілось, до всього було байдуже: суцільний транс, а точніше, апатія на ґрунті невизначених перспектив. Пів на п’яту, Тетяна прийде години за дві. Ліг на диван, поставив на груди транзистора і пройшовся по короткохвильових діапазонах, сподіваючись упіймати якусь із закордонних станцій. Але глушилки гарчали, як оскаженілі, не даючи прорватися жодному слову. Вимкнув приймача й лежав із заплющеними очима на хвилях думок про здоров’я, роботу, наступні два місяці, намагався із клубочка наших трьох доль пустити нитку в ближче й віддалене майбутнє.

Нагадав, що слід передати дружиною листа для малючки. Вибрав їй веселеньку листівку, із навмисно призбируваних, і написав про нашу скору зустріч на морі, де ждуть на неї і галявина казкових героїв, і підводне царство у великому акваріумі, і зоопарк серед покритих лісом круч... Перебрав доньчині книжечки — звичайні й для розмальовування — і поклав до валізи. Слід би ще завтра, не сподіваючись на кримські магазини, придбати їй надувного кружка для плавання, пляжні шльопанці...

Ще з порога Тетяна сповістила:

— Відзавтра — вільна пташка! Зав подарував день на збори в дорогу.

— Щедрий чоловік! — забрав у неї з рук напхану торбину. — Нічогенька...

— Не годиться ж їхати в гості з пустими руками. Хоч у нас продукти й «брудні», але, принаймні, консерви й цукерки взяла на гостинець. До речі, помітив, що після аварії з крамниць пропала локшина?

— Якось не звернув уваги. А, власне, чому?

— А тому, що її нам понавішували на вуха! — розсміялася. — Дотепно? У нас на роботі один хлопчина подібних анекдотів про аварію уже понад сотню записав.

Того вечора,— з-поза ширми моєї маленької таємниці про мокротиння в легенях, відвідання лікарні та призначені уколи,— слухав усе, що вона говорила з гіркуватою втіхою й жалем за безтурботністю таких наших спільних днів, відтепер, можливо, заказаних для мене.

І химерилось мені, що то прокручуються кадри фільму, героєм якого є сам, але не маю впевненості, що буду ним і в наступних серіях.

Ніч минула спокійно. І вранці підвівся з надією, що той кашель і виділення були випадковими. Та все ж мусив їхати до лікарні за результатами аналізів і зробити укол.

Чогось певного мені не повідомили: у слизу виявили нехарактерне вкраплення часточок тканини. Мій лікар не виключав імовірності епізодичної реакція вражених легень. І теж сподівався, що перебування в санаторії піде на користь.