Слава ЗСУ!

Чимдалі прем’єра починає здаватися вже не недолугою мрією, а реальною можливістю. Імпровізації відпадають. А також і дуркування, і хоча жарти залишаються, сміх, що їх вітає, починає бриніти нервовою енергією, котрої до того не було чутно. Переплутані монологи й пропущені репліки більше не веселять, а дратують. Коли акторський склад вже усталився і прем’єра чекає за якихось кілька днів попереду, чиєсь запізнення може спровокувати серйозну прочуханку від режисера.

Надходить головний вечір. Актори вбираються у костюми, гримуються. Дехто з них відверто боїться; всі почуваються не зовсім готовими. Незабаром вони постануть перед залом, повним людей, котрі прийшли побачити їх у пишноті і славі. Те, що здавалося далеким на голій сцені, на початку розбору ролей, врешті-решт настало. І перед тим, як піднятись завісі, якийсь Гамлет, Віллі Ломен або Бланш Дюбуа[221] мусять кинутися до найближчого туалету, бо їх нудитиме.

Вірте мені щодо цього. Я знаю.

6

На світанку Гелловінського дня я опинився не в Деррі, а посеред океану. Посеред штормового океану. Я вчепився у леєр якогось великого судна — мабуть, яхти, я так гадаю — яке перебувало за мить від затоплення. Гнаний штормовим вітром дощ шмагав мені обличчя. Величезні хвилі, чорні біля основ і в зеленаво-пінявих завитках на вершечках, котились на мене. Яхта здійнялася, вихнулася, а потім різко впала донизу, закручуючись диким гвинтом.

Я прокинувся з цього сну зі збунтованим серцем, скрючені пальці все ще намагались утриматися за той леєр, що його наснив собі мій мозок. Проте не лише мозок, бо ліжко все ще ходило ходором униз і вгору. Здавалося, мій шлунок зірвався з тих швартових м’язів, яким належало утримувати його при місці.

У такі хвилини тіло майже завжди розумніше за мозок. Я віджбурнув простирадла й метнувся до ванної, дорогою крізь кухню перекинувши той ненависний жовтий стілець. Пізніше мені саднитиме пальці на ногах, але тоді я це ледь зауважив. Я намагався перемкнути собі горло, але досяг у цьому лише часткового успіху. З глибини горла мені до рота сочився якийсь дивний звук. Ульк-ульк-бульк-урп, приблизно так це звучало. Мій шлунок був яхтою, тою, що спершу підноситься, а потім жахливим гвинтом спадає донизу. Я впав на коліна перед унітазом і викинув з себе останню вечерю. Слідом пішли обід і вчорашній сніданок: о Боже, яйця з шинкою. Щойно я побачив весь той сяючий лій, як мене знову знудило. Далі надійшла пауза, а потім відчуття, що все з’їдене мною за минулий тиждень покинуло будівлю.

Тільки-но я був повірив, що все нарешті скінчилося, мої нутрощі видали жахливий водянистий виверт. Я наспотич скочив на рівні, з грюком опустив кільце унітаза й зумів сісти раніше, аніж з мене ринула та водяниста маса.

Але ж ні. Далебі ще не все. Щойно кишки взялися до роботи, мій шлунок видав ще один карколомний кидок. Залишалося робити одне, і я це зробив: нахилився й виригав у рукомийник.

Так тривало до полудня Гелловінського дня. На той час обидва мої вихідні порти вже не продукували нічого, окрім ріденької кашки. Щоразу, як мене вивертало, щоразу, як мої кишки вхоплювали судоми, я думав одне й те саме: минуле не бажає змінюватись; минуле опирається.

Але я настановив собі бути там, куди Френк Даннінг прибуде сьогодні ввечері. Навіть якщо так і ригатиму й сратиму брудною водичкою. Я мушу бути там. Навіть якщо воно мене вб’є, мій обов’язок бути там.

7

Коли я після полудня тієї п’ятниці ввійшов до аптеки на Централ-стрит, за прилавком стояв її власник, містер Норберт Кін. Вентилятор у нього над головою вертів дерев’яними лопатями, здіймаючи його ще вціліле волосся в якомусь вихилястому танку: павутиння під літнім бризом. Одного погляду на це вистачило, щоби мій ображений шлунок знову видав попереджувальний хлюп. Всередині свого білого бавовняного халата аптекар був худим — майже висушеним, — але, коли він побачив мене, його бліді губи скривилися в усмішці.