Слава ЗСУ!

Я згадав про той єдиний гарний рік, що ми мали з Кристі — шість місяців до шлюбу й шість місяців після одруження.

— Не такий вже я й холодний. Я розумію, про що ви кажете.

Він знову масував собі живіт, груди, горло і знову груди, хоча я не думаю, щоб він сам це усвідомлював. Обличчя його поблідшало ще дужче. Я загадався, чим він сьогодні обідав, але тут же подумав, що не варто цим перейматися, скоро я побачу все на власні очі.

— Йо? Тоді ти, може, подумаєш, що це смішно, що вона мені ні разу не написала, після того, як десь оселилася з Мікі. Навіть поштової листівки не прислала. Мені самому це зовсім не смішно. Бо вона мусила. Вона знала, як я переживаю за неї. І знала, як я люблю її дитинку. Їй було двадцять, а Мікі було шістнадцять місяців, коли цей мандавошний анекдотчик заявив, що вони пропали. То було влітку 38-го. Зараз їй би було сорок, а моєму небожу двадцять один. Достатньо був би вже дорослий, щоби, на хер, голосувати. І ти хош мені сказати, що вона ані одного слова не написала би рідному брату, котрий, коли ми з нею іще бувши дітьми, перешкоджав Пронозі Ройсу, щоби той не терся своїм старим, морщавим м’ясом їй об зад? Чи вона не попросила б у мене трохи грошей, щоби їй вгніздитися в Бостоні чи там в Нью-Гейвені або десь іще? Містере, та я би…

Він скривився, видав тихий, такий знайомий мені звук буль-урп і поточився, знову спершись на стіну гаража.

— Вам краще сісти, — сказав я, — ви хворий.

— Я ніколи не хворію. В мене навіть застуда останній раз була ще в шостому класі.

Якщо це так, то цей вірус влаштує йому бліцкриг швидше, аніж німці колись були вдерлися до Варшави.

— Це кишковий грип, пане Теркотте. Я сам всю ніч з ним промучився. Містер Кін, аптекар, каже, що він зараз ходить містом.

— Та сухосрака стара баба нічого не розуміє. Я почуваюся добре. — Він струснув своїми засмальцьованими патлами, щоб показати, який він молодець. Лице в нього зблідло ще дужче. Рука, в якій він тримав свій японський багнет, тремтіла точно так, як до полудня тремтіли руки в мене. — Ти хочеш дослухати чи ні?

— Звісно.

Я крадькома кинув погляд собі на годинник. Було вже десять хвилин по шостій. Час, що був тягнувся так повільно, тепер пришвидшився. Де зараз перебуває Френк Даннінг? Все ще у маркеті? Я гадав, навряд. Я гадав, він сьогодні полишив роботу рано, можливо, сказавши, що хоче повести своїх дітей на «каверзи або ласощі». От тільки не це було в його планах. Він сидів у якомусь із барів, але не в «Ліхтарнику». Туди він заходив на одне пиво, щонайбільше міг випити пару. Тобто, з такою дозою він управлявся — якщо взяти за приклад мою дружину, а я гадав, що вона є цілком коректним прикладом, — але йшов звідти завжди з пересохлим горлом і мозок його волав добавки.

Ні, коли він відчував справжню потребу залитися внівець, буквально скупатися в пійлі, він вибирав для цього якийсь із брудніших барів: «Шпицю», «Тьмяний» або «Відро». Або навіть якесь з тих абсолютно паскудних кубел, що нависали над занечищеним Кендаскіґом — «У Воллі» або ще непристойніший «Парамаунт лаундж», де більшу частину стільців біля шинкваса зазвичай займали древні повії з геть зашпарованими обличчями. А чи розповідає він там анекдоти, від яких регоче весь зал? Чи наважується хоч хтось там з ним спілкуватися, коли він вже цілком поринув у роботу з поливання етиловим спиртом розжареного вугілля люті на задвірках власного мозку? Навряд чи, якщо той хтось не бажає терміново собі шукати послуг дантиста.