Слава ЗСУ!

На небі ані хмаринки. Цвіркуни джерґотять у високій траві. Десь ревнула корова. Щойно легенький вітерець розвіяв дизельний сморід, що його був залишив по собі автобус, як повітря запахло так солодко, так свіжо, так новенько. Я вирушив уперед, долаючи близько чверті милі до кемпінгу «Модрина». Коротенька прогулянка, але, перш ніж я дістався своєї мети, двоє людей зупинилися, щоб спитати, чи не треба мене підвезти. Я подякував, кажучи, що мені й так добре. І це було дійсно так. До «Модрини» я підходив уже насвистуючи.

Вересень 1958 року, Сполучені Штати Америки.

Жовта Картка чи не Жовта Картка, а приємно було сюди повернутися.

2

Решту того дня я провів у своїй кімнаті, бозна-вкотре переглядаючи Елові нотатки по Освальду, особливу увагу цього разу приділяючи двом сторінкам у кінці під заголовком: ВИСНОВКИ ЩОДО ДІЙ. Намагання дивитися телевізор, який засадничо приймав лише один канал, було б ідіотським заняттям, тож з настанням сутінків я пройшовся до драйв-іну, де заплатив тридцять центів за піший вхід. Перед баром-закусочною стояли складані стільці. Я купив собі пакетик попкорну, плюс безалкогольний напій з цинамоновим смаком, що звався «Пепсол»[265], і подивився «Довге, гаряче літо» — разом з кількома іншими пішими глядачами, здебільшого літніми людьми, котрі добре знали одне одного й відтак дружньо теревенили. На той час, коли почалася «Запаморока»[266], повітря значно похолоднішало, а я не мав піджака. Я пішов назад до кемпінгу, ліг і міцно заснув.

Наступного ранку я знову сів в автобус до Лізбон-Фолза (ніяких таксі; я дотримуватимуся поміркованого бюджету, принаймні якийсь час), де моєю першою зупинкою став «Безжурний білий слон». Ще було рано і прохолодно, тому бітник ховався всередині, сидів там на ветхому дивані й читав «Арґоси»[267].

— Вітаю, сусіде, — кивнув мені він.

— І вам привіт. Гадаю, у вас є валізи на продаж?

— О, є декілька в запасі. Не більше двох-трьох сотень. Пройдіть вглиб до самого кінця…

— І подивитися там, праворуч, — закінчив я його фразу.

— Правильно. Ви вже тут колись бували?

— Ми всі колись тут уже бували, — промовив я. — Ця штука загадковіша за професійний футбол.

Він розсміявся:

— Класно сказано, Джексоне. Підіть, виберіть собі приз.

Я вибрав ту саму валізу, що й минулого разу. А потім перейшов через дорогу і знову купив «Санлайнер». Цього разу я торгувався запекліше і машина дісталася мені за три сотні. Коли оборудку було узгоджено, Білл Тайтес послав мене до своєї дочки.

— У вас говірка не тутешнього, — зауважила вона.

— З Вісконсину я взагалі-то, але перебуваю в Мейні вже якийсь час. Бізнес.

— Гадаю, ви не були вчора у Фолзі, еге ж? — Коли я підтвердив, що мене тут не було, вона спершу видула пузир з гумки, той гучно лопнув, а тоді дівчина продовжила: — Ви пропустили таку веремію. Там, біля сушарні на фабриці, знайшли одного старого п’яницю. — Вона понизила голос. — Самогубство. Сам собі перерізав горло уламком скла. Ви можете собі таке уявити?

— Який жах, — промовив я, кладучи до портмоне чек на придбаний мною автомобіль. Я підкинув на долоні ключі. — Місцевий парубок?

— Та нє, і жодного документа при нім. Він, мабуть, приїхав із Округу в товарнім вагоні, так мій тато каже. На збір яблук у Касл-Року, мабуть. Містер Кейді — це продавець у зеленому фронті — розповідав моєму татові, що той дядько заходив учора вранці і хотів купити собі пінту, але був такий п’яний і смердючий, що містер Кейді його витурив. От тоді він і міг піти назад, на фабричний двір, допити, що там у нього залишалося, а коли й те скінчилося, він розбив пляшку і розрізав собі горло осколком скла. — Вона повторила. — Ви можете собі таке уявити?