Слава ЗСУ!

Аякже.

Я припаркувався на вакантному скісному майданчику перед фасадом і зайшов досередини, де замовив собі «Вилоріг особливий»[342], який виявився подвійним чизбургером з соусом барбекю. До нього подавали смажену картоплю «Мескит»[343] та шейк на солодовому молоці «Родео» (на вибір: ванільний, шоколадний або полуничний). Чизбургер виявився не таким добротним, як знаний мені раніше фетбургер, але непоганим, а картопля була саме такою, як я люблю: хрусткою, солоною й трішечки пересмаженою.

Хазяїна звали Елом Стівенсом, він був сухорлявим парубком середнього віку, зовсім не схожим на Ела Темплтона. Мав зачіску «рокабіллі», вуса «бандідо» з сивуватими пасмами, сильний техаський акцент, а на голові паперовий картуз, дженджуристо насунутий на одну брову. Коли я запитав у нього, чи є в місті Джоді житло в оренду, він розсміявся й відповів:

— На ваш вибір. Але якщо говорити про роботу, в нас тут аж ніяк не центр ді’ової активності. Здебільша ранчо навкруги, а ви, пардон за мою прямоту, анітрохи не скидаєтеся на каубоя.

— Я ним і не є, — підтвердив я. — Фактично я належу ближче до пишучого племені.

— Та ну вас! А що з вашого я міг читати?

— Нічого поки що. Я поки ще пробую себе. Маю написаним десь із півроману, і пара видавців виявили вже деякий інтерес. Шукаю тихе місце, де міг би закінчити роботу.

— Ну, в Джоді тихо, авжеж, — підкотив очі Ел. — Коли зайшлося про тишу, запевняю вас, ми на це могли б отримати патент. Тільки в п’ятничні вечори тут галас.

— Футбол?

— Йо-сер, все місто ходить. Як тільки перерва між таймами, всі ричать, як ті леви, а потім відриваються у Джим-речівках. На дві милі навкру’и чутно. Доволі кумедно буває.

— Хто такий Джим?

— Ла-Дью, квотербек[344]. У нас бувало кілька добрих команд, але ніколи досі не було квотербека, як Ла-Дью, в жодній команді з Денголма. А він же іще лише юніор. Люди вже го’орять про чемпіонат штату. Як на мене, це надто оптимістично поки, з усіма тими крупними школами на півночі, в Далласі, проте дещиця надії ніколи не завадить, так я вважаю.

— А крім футболу, як сама школа?

— Вона дійсно гарна. Багато людей спершу сумнівалися, коли дійшло до консолідації — я теж був у їх числі, — але справа виявилася доброю[345]. Цього року нагромаа’или більше семи соот’нь дітей. Дея’их везуть автобусом понад годину чи й довше, але вони, здається, не проти. Маа’уть, так їм менше доводиться робити роботи вдома. Ваша книга про старшокласників? Типу «Джунглів чорної дошки»[346]? Бо в нас тут нема нія’их банд, ані всякого такого різного. Тут у нас діти ще пам’ятають, що воно за таке, гарне поводження.

— І зблизька нічого такого. Я маю деякі заощадження, але був би не проти приробітку на підміні. Не можу писати й викладати на повний графік.

— Звісно, що ні, — шанобливо кивнув він.

— Диплом маю оклахомський, проте… — я знизав плечима, ніби говорячи, що Оклахома, звичайно, не дотягує до ліги Техасу, але кожна людина має право на надію.

— Ну, то ви мусите побалакати з Діком Сімонсом. Він директор. Увечері приходить маайже що’ня. Жінка в нього померла пару років тому.

— Печально про це чути, — сказав я.

— Ми тут усі печалувалися. Він добрий чоловік. Та як і більшість людей в цих краях, містере…