Слава ЗСУ!

19

Ми вкотре зробимо стрибок вперед у часі (оповіді також мають кролячі нори, якщо ви завдасте собі клопоту про це трішки поміркувати), але спершу я мушу розповісти ще про дещо з шістдесятого.

Форт-Ворт. Шістнадцяте листопада 1960 року. Минуло лиш трохи більше тижня, як Кеннеді обрали президентом. Ріг Болінджер-стрит і Західної сьомої. День прохолодний, похмурий. Машини пихкають білими вихлопами. Оглядач погоди на радіо КЛІФ («тільки хіти всіх часів»)[352] пророкує дощ, який може перейти в снігову сльоту, тож будьте обережними на дорогах, всі ви наші, рокери-енд-ролери.

Я кутаюся в ранчерську куртку з сириці і притискаю до вух клапани фетрової шапки. Я сиджу на лаві перед фасадом Техаської асоціації скотарів, дивлюся в бік Західної сьомої вулиці. Я тут уже майже годину, хоча не очікував, що цей молодик так надовго затримається в гостях у своєї матері; судячи з Елових нотаток, всі три її сини завжди намагаються відкараскатися від неї якомога швидше. Я тільки сподівався, що вона вийде з багатоквартирного будинку, в якому живе, разом із ним. Вона тільки недавно повернулася сюди після кількох місяців перебування у Вейко[353], де працювала компаньйонкою в домах якихось леді.

Моє терпіння було винагороджено. Двері «Апартаментів Ротарі»[354] прочинилися, і звідти вийшов сухорлявий чоловік, у якому вгадувалася віддалена схожість з Лі Гарві Освальдом. Він притримав двері для жінки у картатому півпальті й масивних черевиках на низьких підборах. Вона сягала йому лише по плече, але будову тіла мала солідну. Лице помережане передчасними зморшками, сивіюче волосся туго стягнуте на потилицю. На голові червона хустина. Помада відповідного тону окреслювала маленький рот, що надавав їй невдоволеного, сварливого вигляду — рот жінки, котра впевнена, що весь світ проти неї, і має тому достатньо свідчень, зібраних нею за багато років. Старший брат Лі Освальда швидко вирушив бетонною доріжкою. Жінка поспішливо метнулася слідом, вхопивши його ззаду за пальто. Вже на хіднику він обернувся до неї. Схоже, вони сварилися, але говорила здебільшого жінка. Махала пальцем йому перед обличчям. Мені ніяк було дізнатися, за що вона його лаяла; я обачливо розташувався відтіль за півтора квартала. Далі, як я й очікував, він рушив у бік перехрестя Західної сьомої й Самміт-авеню. Приїхав він сюди автобусом, а там розташовувалася найближча зупинка.

Жінка якусь мить залишалася на місці, ніби в нерішучості. «Вперед, Мамо, — подумав я, — ти ж не збираєшся дозволити йому так легко вислизнути, чи не так? Він же віддалився всього на півквартала. Лі довелося дістатися аж до Росії, щоби втекти від цього вимахуючого пальця».

Вона рушила слідом за ним, а наблизившись до перехрестя, підвищила голос, і я її ясно почув: «Стій, Роберте, не біжи так швидко, я ще з тобою не закінчила!»

Він озирнувся через плече, але ходи не сповільнив. Наздогнала вона його вже на автобусній зупинці і смикала за рукав, поки він не подивився на неї. Палець відновив свої маятникові коливання. Я виловлював окремі фрази: «ти обіцяв» і «все віддала тобі» та ще, здається, «хто ти такий, щоб мене судити». Я не міг бачити обличчя Освальда, бо він стояв до мене спиною, але промовистими були його понурені плечі. Я сумнівався, щоби це вперше Матуся переслідувала його по вулиці, безперервно белькочучи, не звертаючи уваги на глядачів. Вона розпластала долоню над полицею своїх грудей, ох, той одвічний материнський жест, що промовляє: «Одумайся врешті, ти, невдячне дитя».