Слава ЗСУ!

Вона фиркнула:

— Ваша повага до цього повсякчас вишкіреного ірландця значно більша за мою. Скажіть мені, він бодай хоч колись підстригається?

Ми не стали коханцями, але стали друзями. Іноді вона перечіплювалася через щось (у тому числі через власні ступні, величенькі ж бо мала), і в двох випадках я допомагав їй відновити рівновагу, але таких пам’ятних уловлювань, як було те, перше, більше не траплялося. Іноді вона заявляла, що мусить зараз же викурити сигарету, і я супроводжував її на майданчик, де курили учні, поза майстернею для занять з металообробки.

— Жаль, що скоро не зможу приходити сюди в старих джинсах, розсідатися отак на лаві, — сказала вона одного дня. До настання навчального року тоді залишалося вже менше тижня. — А в учительській така духотінь.

— Колись все це зміниться. На шкільній території палити буде заборонено. І вчителям, і учням.

Вона усміхнулася. Гарна була та усмішка, бо губи вона мала повні, розкішні. І джинси, мушу сказати, на ній сиділи гарно. В неї були довгі, довгі ноги. Не кажучи вже про порядно звабний задок.

— Суспільство без сигарет… Негритянські діти пліч-о-пліч, у цілковитій гармонії навчаються з білими дітьми… не дивно, що ви пишете роман, уява у вас дай Боже. А ще що ви бачите у вашій кришталевій кулі, Джордже? Ракети на Місяць?

— Авжеж, але це займе трохи більше часу, ніж інтеграція. Хто вам сказав, що я пишу роман?

— Міз Мімі, — відповіла вона й кинула недопалок в урну з піском, яких там стояло з півдесятка. — Сказала, що хороший. А оскільки зайшлося про міз Мімі, гадаю, нам треба повертатися до роботи. Здається, з фотографіями ми вже майже закінчили, а ви як гадаєте?

— Так.

— А ви певні, що крутити ту мелодію з «Вест-Сайдської історії»[399] під час слайд-шоу — це не провінціальщина?

Я був певен, що «Десь там» відгонить більшою провінційністю, аніж разом узяті Небраска з Айовою, проте Елен Докерті запевняла, що це була улюблена пісня Мімі.

Я сказав про це Сейді, й вона недовірливо розсміялася:

— Не так вже добре я встигла її взнати, але мені це здається зовсім несхожим на Мімі. Ймовірно, це улюблена пісня самої Еллі.

— Тепер, коли ви сказали, мені теж так почало здаватися. Слухайте, Сейді, хочете піти разом зі мною на футбольний матч у п’ятницю? Заодно показатися всім дітям ще до того, як у понеділок розпочнуться заняття?

— Я б залюбки, — тут вона зробила паузу, з якоюсь непевністю в очах. — Якщо ви не маєте, ну, знаєте, ніяких отих міркувань. Я поки що не готова з кимсь зустрічатися. І, мабуть, ще довший час не буду готова.

— Я теж. — Вона, либонь, подумала про свого колишнього, але я подумав про Лі Освальда. Він невдовзі знову отримає американський паспорт. Тоді йому залишиться тільки одна проблема — виманити в Совєтів виїзну візу для своєї дружини. — Але іноді й друзі разом ходять на стадіон.

— Правильно, ходять. І мені подобається поряд з вами, Джордже.

— Бо я вищий.

Вона жартома вдарила мене по руці — так, ніби старша сестра ляснула.

— Правильно, паар’нере. Ви того ґатунку чоловік, на котрого я можу дивитися знизу вгору.

9

На матчі практично геть усі дивилися на нас, і то з легким благоговінням — немов ми були представниками якоїсь трохи іншої людської раси. Мені це було приємно, нарешті Сейді не змушена була щулитися, щоби вписатися в загал. На ній був светр «Лев’ячий Прайд» і улюблені вицвілі сині джинси. Із зав’язаним ззаду у хвіст білявим волоссям вона сама була як старшокласниця. Висока така, можливо, центральна нападниця дівочої баскетбольної команди.