Слава ЗСУ!

Ми сиділи в учительському ряду, волаючи, коли Джим Ла-Дью півдесятком коротких пасів обдурив захист арнетських[400] «Ведмедів», а тоді з шістдесяти ярдів провів бомбовий кидок, який підхопив на ноги весь натовп. Рахунок першого тайму: Денголм 31, Арнет 6. Коли гравці побігли з поля, а туди натомість, киваючи тубами і тромбонами, вийшов Денголмський духовий оркестр, я запитав у Сейді, чи не хоче вона хотдога і кока-коли.

— Авжеж, хочу, але зараз там черга буде завдовжки аж до парковки. Дочекаємося тайм-ауту в третій чверті чи ще чогось. Мусимо ричати, як ті леви, виконувати Джим-рик.

— Мені здається, ви й самі з цим добре впораєтеся.

Вона посміхнулась, стискаючи мою руку:

— Ні, мені потрібна ваша допомога. Я ж тут новенька, пам’ятаєте?

Від її доторку в мені перебіг тихенький теплий дрож, що не асоціювався з суто дружніми чуттями. А чом би й ні? Щоки її палали, очі іскрилися; під ліхтарями й зеленаво-блакитним небом гуснучих техаських сутінків вона виглядала набагато більш, аніж просто гарненькою. Все могло прогресувати між нами швидше, аніж воно насправді йшло, якби не той інцидент, що стався в перерві.

Оркестр маршував, як зазвичай марширують шкільні оркестри, ступаючи в ногу, граючи трохи врозбрід, видуваючи попурі, мотиви якого важко було ідентифікувати. Коли оркестр завершив виступ, на п’ятдесятиярдову лінію висипали чирлідерки, кинули під ноги свої помпони і вперлися руками собі в боки: «Ану, подайте сюди Л!»

Ми видали попрошене, а далі пішли вимоги на літери Е, В, И.

— А цілком?

— Л-Е-В-И! — заволали на трибунах усі місцеві, ляскаючи в долоні.

— Хто виграє?

— Л-Е-В-И! — після рахунку в першій половині гри щодо цього майже не було сумнівів.

— Ми хочемо почути ваш рик!

Ми заричали на традиційний манер, спершу обертаючись наліво, а потім направо. Сейді вся віддавалась забаві, приклавши долоні до рота, хвостик на потилиці метлявся з одного її плеча на інше.

А слідом настала черга Джим-рику. У три попередніх роки — авжеж, наш містер Ла-Дью навіть в юніорах починав уже квотербеком — цей церемоніал був доволі простим. Чирлідерки кричали щось на кшталт «Покажіть лев’ячий рев! Хто в команді чільний лев!» І все місто скандувало: «ДЖИМ! ДЖИМ! ДЖИМ!» Після цього чирлідерки робили ще кілька кульбітів і бігли з поля, поступаючись місцем оркестру й клубу підтримки іншої команди. Але цього року, либонь, на честь прощального сезону Джима, речівка змінилася.

На кожний викрик натовпу «ДЖИМ» чирлідерки відповідали першим складом його прізвища, тягнучи його, немов нав’язливу музичну ноту. Трюк був новий, проте нескладний, і натовп навчився його скоренько. Сейді кричала незгірш за найкращих тутешніх скандувальників, але лише допоки не помітила, що я мовчу. Я стояв з роззявленим ротом.

— Джордже, з вам все гаразд?

Я не спромігся на відповідь. Фактично я майже не почув запитання. Бо подумки перенісся назад, у Лізбон-Фолз. Я щойно вийшов з кролячої нори. Щойно пройшов повз стіну сушарні і прослизнув під ланцюгом. Я був готовий до зустрічі з містером Жовта Картка, але не до того, що він нападе на мене. Що й відбулося. От лишень він тоді вже не був більше містером Жовта Картка; тепер він був містером Помаранчева Картка. «Ти не мусиш тут бути, — сказав він. — Хто ти? Що ти тут робиш?» А коли я намагався спитати його, чи не звертався він до АА зі своїми алкогольними проблемами, він сказав…