Слава ЗСУ!

Я зупинився перед будинком № 2703, до якого Лі привезе дружину й дочку, коли вже не зможе витримувати задушливо-вбивчої материнської любові Маргарити Освальд. Дві бетонні колії вели до лисого шматка закапаної мастилом землі, де, аби це було в кращому районі міста, мусив би стояти гараж. На занехаяній, порослій мишієм ділянці, що мала правити за моріжок, валялися покинуті дешеві пластмасові іграшки. Там же дівчинка в заношених рожевих шортах без упину била в дерев’яну обшивку будинку європейським футбольним м’ячем. За кожним ударом м’яча в стіну вона вигукувала: «Чамба!»

Жінка у великих синіх бігуді на голові й сигаретою в пащі виткнула голову з вікна й закричала:

— Бий-бий, Розетто, а я от вийду та й наб’ю тобі сраку! — і тут вона помітила мене. — Шо вам тре’а? Якшо це якийсь рахунок, нічим не мо’ допомогти. Усім таким займається мій чоловік. Сьо’оні він отримав роботу.

— Не йдеться про жодний рахунок, — відповів я. Розетта з ненависною міною вдарила м’ячем у мій бік, але обличчя її скривилося у вимушеній посмішці, коли я прийняв м’яч боком ступні й акуратно відбив їй назад. — Я хотів би на секундочку перемовитися з вами.

— Вам тре’а зачекати тоді. Я ще не в пораа’ку.

Голова її зникла. Я чекав. Цього разу від удару Розетти м’яч полетів по високій, широкій дузі («Чамба!»), але раніше, ніж він вдарився у стіну буднику, я спромігся прийняти його на долоню.

— Не моо’на лапати руками, ти, старий, паскудний курвалю, — гукнула вона. — Це пенальті.

— Розетто, а шо я тобі казала про той твій чортів рот? — з’явилася на ґанку матінка вже з прикритими напівпрозорим жовтим шарфом бігуді. Тепер вони скидалися на кокони комах якогось такого роду, що, вилупившись, напевне виявляться отруйними.

— Старий, паскудний, йобаний курваль! — заверещала Розетта й дременула геть вздовж Мерседес-стрит у напрямку «Мавпячого Ворда», копаючи поперед себе м’яч і маніакально регочучи.

— Чо’о вам пот’і’но? — матінці було від двадцяти двох до п’ятдесяти. В роті її не вистачало кількох зубів, а під оком відцвітав синець.

— Хочу поставити вам кілька запитань, — сказав я.

— Шо вам за спраави до моїх спраав?

Я витяг гаманець і показав їй п’ятидоларову банкноту:

— Не питайтеся в мене нічого, і я вам не брехатиму.

— А ви не зві’сіля бу’ете. Говірка ніби як у янкі.

— Ви бажаєте отримати ці гроші, місіз?

— Залежить, шо питатимете. Я не збираюся вам казати розмір свого ліфону.

— Для початку я хотів би дізнатися, скільки ви тут уже живете?

— В цім домі? Шість тижнів, гадаю я. Гаррі думав, шо зможе на шось згодитися на «Мавпячім Ворді», але вони зара’ не наймають. Тоді він звернувсь до «Трудових ресурсів»[414]. Знаєте, шо воно за таке?

— Поденна робота?

— Йо, та ще й робить він зара’ зі зграєю нігерів, — тільки в неї це прозвучало: «нігеїв». — За якихось дев’ять доларів на день робити зі зграєю клятих нігеїв шляховиком. Каже, це ніби знов опинитися у Західнотехаській виправній…

— Яку ви платите оренду?

— П’я’сят на місяць.

— Мебльована?

— Напів. Ну, мо’на так сказати. Є сране ліжко та срана газова пічка, яка нас майже напевне уб’є. Всере’ину я вас не прошу, то не зобижайтеся. Я ж вас не знаю з часів клятого Адама.

— Квартира здавалася з лампами і всяким таким?