Слава ЗСУ!

4

У лютому з двома запитаннями до мене звернулася Еллен Докерті: перше, чи не передумав я, може, все-таки підпишу контракт на 1962–1963 навчальний рік, і друге — оскільки минулорічна вистава мала такий шалений успіх, то чи не хотів би я поставити нову? Я відмовився від обох пропозицій, і то не без болючого відчуття гіркоти.

— Якщо справа у вашій книзі, то ви маєте попереду ціле літо для роботи з нею, — умовляла мене вона.

— Цього недостатньо, — відповів я, хоча на той час мені вже було глибоко насрати на моє «Місце вбивства».

— Сейді Дангіл каже, їй не віриться, ніби вас бодай на йоту хвилює доля власного роману.

Зі мною вона такою думкою не ділилася. Мене це вразило, але я намагався вдавати спокійного.

— Сейді всього не знає.

— Гаразд, тоді вистава. Зробіть принаймні виставу. Аби лиш в ній не було голизни, а так я підтримую будь-що вами вибране. При теперішньому складі шкільної ради й моєму всього лиш дворічному директорському контракті це велика обіцянка. Можете присвятити її Вінсу Нолзу, якщо забажаєте.

— Еллі, Вінс уже має присвячений його пам’яті футбольний сезон. Я гадаю, цього достатньо.

Вона пішла, мов побита.

Наступна пропозиція надійшла від Майка Косло, котрий мусив у червні отримати атестат, він зізнався мені, що профілюючою дисципліною в коледжі збирається вибрати собі театрознавство.

— Але мені б дуже хотілося зробити ще одну виставу тут, у школі. З вами, містере Емберсон. Бо ви мені вказали цей шлях.

На відміну від Еллі Докерті, він без перепитувань сприйняв мою відмову, підперту посиланням на фальшивий роман, від чого я почувався негарно. А якщо по правді, то жахливо. Для людини, яка не любить брехні — для того, хто бачив, як саме через брехню руйнується його шлюб (з усіма тими подружніми запевненнями «я зможу кинути будь-якої миті, тільки-но сама цього захочу») — я вже наговорив її на цілий стос книжок, як висловлювалися в мої дні у Джоді.

Я пішов провести Майка до учнівського паркінгу, де стояла його призова власність (старий седан «Б’юїк» з крилами над задніми колесами), і дорогою спитав, як тепер, коли знято гіпс, вчувається його рука. Він відповів, що добре, висловивши впевненість, що цього літа вже розпочне футбольні тренування.

— Хоча, — пояснив він, — якщо я не потраплю в основний склад команди, це не розіб’є мені серце. Може, тоді, окрім програмних занять, зможу брати участь і в студентському театрі. Я хочу навчитися всього — сценографії, освітлення, навіть костюмерної справи. — Він розсміявся. — Мене почнуть називати гоміком.

— Концентруйся на футболі, заробляй оцінки і не піддавайся тузі за домом у першому семестрі, — порадив я. — Я тебе прошу. Не розбазарюй зайве свій час.

Він відповів голосом зомбі Франкенштайна: «Авжеж… хазяїне».

— А як Боббі Джилл?

— Краще, — сказав він. — Он вона, там.

Боббі Джилл чекала Майка біля його «Б’юїка». Вона помахала йому рукою, потім побачила мене і вмент відвернулася, роблячи вигляд, ніби її щось зацікавило на порожньому футбольному полі й пасовиську, що лежало поза ним. Це був той її жест, до якого вже звикла вся школа. Поріз, отриманий у автокатастрофі, загоївся, перетворившись на товстий червоний рубець. Вона намагалася маскувати його косметикою, від чого той робився ще помітнішим.

Майк зауважив:

— Я їй кажу, щоби перестала так пудритися, це робить її схожою на рекламу похоронного салону Соумза, але вона не слухає. І ще кажу, що зустрічаюся з нею не з жалю і не заради того, щоб вона не наковталась пігулок. Вона відповідає, що вірить мені, і можливо, так воно й є. У сонячні дні.