Слава ЗСУ!

Це тут у Марини й Лі мусить розпочатися американська фаза їхнього життя. Вони кохатимуться у більшій з двох спалень, і там же він її битиме. Там же після довгих робочих днів, після збирання вхідних дверей, Лі Освальд лежатиме без сну, дивуючись, чому, чорти його забирай, він ще й досі не став знаменитим? Хіба він не старається? Хіба він для цього не докладає наполегливих зусиль?

А у вітальні з її горбастою, хвилями, підлогою, покритою затоптаним, кольору зеленої жовчі килимом, Лі вперше зустрінеться з чоловіком, якому мені не слід довіряти, з тим, у котрому сконцентровано більшість (якщо не всі) сумнівів Ела щодо Освальда як самотнього стрільця. Цього чоловіка звуть Джордж де Мореншильд, і мені дуже сильно хотілося почути, про що балакатимуть вони з Освальдом.

У головному приміщенні, ближче до кухні, стояв старий стіл-бюро. У його шухлядах містилася безладна мішанка столових приборів і посуду. Відсунувши стіл від стіни, я побачив електричну розетку. Чудово. Я поставив лампу на стіл і підключив. Я розумів, що, перш ніж сюди в’їдуть Освальди, тут може якийсь час жити й хтось інший, але сумнівався, аби будь-кому, виїжджаючи звідси, захотілося прихопити з собою Похилу Пізанську Лампу. А якщо таке навіть трапиться, в гаражі я маю запасну.

Найтоншим з моїх буравчиків я просвердлив дірочку в стіні будинку, підсунув стіл на місце і випробував лампу. Вона працювала добре. Я спакував інструменти і покинув будинок, не забувши замкнути за собою двері. А тоді поїхав назад до Джоді.

Зателефонувала Сейді й запитала, чи не бажаю я приїхати до неї повечеряти. Нічого особливого, сир та холодне м’ясо, але на десерт є великий кекс, якщо мені його схочеться. Я поїхав. Десерт виявився, як завжди, чудовим, але щось було не так, як раніше. Бо Сейді мала рацію. В ліжку між нами лежала швабра. Як і той джимла, що його Розетта побачила на заднім сидінні моєї машини, вона була невидимою… проте існувала. Невидима чи ні, але вона відкидала тінь.

3

Часом чоловік і жінка, досягаючи певного роздоріжжя, вагаються перед ним, зволікаючи з вибором якогось з напрямків, розуміючи, що неправильний вибір означатиме кінець… і водночас розуміючи, що багато чого варте збереження. Саме це відбувалося у нас із Сейді тієї безжальної, сірої зими 1962 року. Ми так само раз чи два на тиждень вибиралися десь пообідати і так само вряди-годи в суботу їздили до «Кендлвудських Бунгало». Сейді насолоджувалася сексом, і він залишався однією з тих сил, що нас ще утримували разом.

Тричі ми разом чергували на танцювальних вечорах. Діджеєм завжди виступав Доналд Белінгем, і завжди рано чи пізно починали лунати прохання повторити наш лінді-гоп. Діти аплодували й свистіли, коли ми танцювали. І робилося це не просто з ґречності. Дехто з них почали й самі навчатися наших рухів.

Чи раділи ми? Звісно, бо імітація є найщирішим різновидом лестощів. Але ніколи нам уже не танцювалося так, як того, першого, разу, більше ніколи ми не рухалися так інтуїтивно бездоганно. Колишня грація Сейді розладналася. Раз вона не втрималася за мою руку на відльоті і, певне, розпласталася б на долівці, якби поряд не стояла пара дебелих футболістів з блискавичними реакціями. Сейді відбулася сміхом, але я помітив у її очах збентеження. І докір. Так, ніби винен я. Що в деякому сенсі так і було.

Нарив мусив зірватися. І це відбулося б значно раніше, якби не Джоді Джемборі. Воно притримало нас у недозрілості, надало шанс трішки позволікати, подумати перед тим, як прийняти те невідворотне рішення, приймати якого ніхто з нас не хотів.