Слава ЗСУ!

— Дві речі. Перша: я тебе кохаю. Друга: я не роблю нічого, чого мав би соромитися. О, додам до другого пункту: нічого, чого мала б соромитися ти.

— Добре. Це добре. І я тебе кохаю, Джордже. Але тобі я хочу дещо сказати, якщо ти мене вислухаєш.

— Завжди готовий слухати, — але мені стало лячно за неї.

— Все може залишатися, як було… поки що. Поки я ще заміжня за Джоном Клейтоном, нехай навіть це лише на папері і наші шлюбні стосунки ніколи не були насправді реалізовані, є речі, про які, як мені здається, я не маю права питати в тебе… чи про тебе.

— Сейді…

Вона прикрила мені губи пальцями.

— Зачекай. Але я ніколи більше не дозволю жодному чоловіку класти до мене в постіль швабру. Ти мене розумієш?

Вона швиденько поцілувала те місце, де щойно були її пальці, і кинулась по доріжці до своїх дверей, нашукуючи дорогою ключі.

Ось так почався 1962 рік для чоловіка, котрий називав себе Джорджем Емберсоном.

2

Перший день нового року зайнявся ясним і холодним світанком, прогноз у «Вранішньому фермерському огляді» погрожував морозним туманом по низинах. Дві начинені жучками лампи були сховані в гаражі. Одну з них я поклав до машини і вирушив у Форт-Ворт. Гадаючи, що, якщо й нагодиться день, коли може вщухнути вбогий карнавал на задрипаній Мерседес-стрит, то це саме сьогодні. І я виявився правий. Там було тихо, як… авжеж, там було тихо, як у мавзолеї Трекерів, коли я затягував до нього труп Френка Даннінга. Перекинуті триколісні велосипеди й забуті ляльки валяються на лисих ділянках перед будинками. Якийсь гульвіса кинув біля свого ґанку більшу іграшку — монструозний старий «Меркурій»[461]. Двері машини так і залишилися відкритими навстіж. На немощеній ґрунтовій дорозі де-не-де валялися стрічки серпантину, а по рівчаках повно пивних бляшанок, переважно з-під «Самотньої зірки»[462].

Я кинув погляд на № 2706 і не побачив нікого, хто міг би дивитися з великого фасадного вікна, але Айві була права: звідти відкривалася чудова перспектива на вітальню буднику № 2703.

Машину я загнав на бетонні колії, що правили тут за під’їзну алею, немов мав повне право перебувати в колишньому домі нещасної родини Темплтонів. Дістав лампу і новенький ящичок з інструментами і підійшов до передніх дверей. Неприємна мить настала, коли відмовився обертатися ключ, але він був просто новим. Змочений слиною та трохи порозхитуваний в замку, він провернувся, і я увійшов досередини.

Там розміщувалось чотири кімнати, якщо враховувати ванну, видну крізь двері, що зависли прочинені на одній цілій завісі. Найбільшим приміщенням була поєднана з кухнею вітальня. А далі дві спальні. У більшій на ліжку не було матраца. Я згадав, як мені сказала тоді Айві: «Бу’е, як той субака, шо його везуть із собою у відпустку, нє?» Стіни у меншій спальні, де крізь ветхий тиньк прозирала дранка, Розетта «Крайолою»[463] помалювала фігурками дівчаток. На всіх зелені сарафанчики й великі чорні бутси. Всі з кінськими хвостиками на потилицях — непропорційно довгими, майже як їхні ноги, — і майже кожна з футбольним м’ячем. В одної з них на голові красувалася тіара Міс Америки, а на губах велика, намальована помадою, усмішка. У домі ще вчувався запах м’яса, яке смажила Айві для останнього тут обіду перед поверненням до Мозелла, де вона знову житиме з мамою, донькою-чортеням і чоловіком зі зламаною спиною.