Слава ЗСУ!

У своїх прогулянках вздовж Мерседес-стрит до складу «Мавпячого Ворда» і назад (завжди з газетою, складеною назовні сторінкою оголошень про оренду житла) я побачив містера Газзарда, ґевала років тридцяти з чимось, двійко дітей, з котрими не бажала гратися Розетта, і стару леді з застиглим обличчям, котра, йдучи, підволікала ногу. Одного разу матінка Газзарда, стоячи біля поштової скриньки, підозріливо супроводжувала мене очима, поки я повільно чимчикував повз неї рівчаком, що правив тут за хідник, але не заговорила.

Під час третьої моєї розвідки я побачив іржавий старий трейлер, підчеплений ззаду до Газзардового пікапа. Він разом з дітьми вантажив туди коробки, тимчасом як стара леді, спираючись на ціпок, стояла поряд на тільки-но зазеленілому бур’яні з паралітичним усміхом, що приховував будь-яку емоцію. Я продемонстрував цілковиту незацікавленість, відчуваючи в душі радість. Газзарди виїжджають. Щойно це станеться, фальшивий роботяга на ім’я Джордж Емберсон винайме будинок № 2706. Важливо опинитися першим у черзі.

Тож займаючись суботніми закупами, я саме міркував, чи є якийсь безпечний спосіб цього досягти. На поверхневому рівні я відповідав логічними зауваженнями на репліки Сейді, пожартував з неї, коли вона надовго затрималася перед молочним відділом, штовхав навантажений покупками візок на автостоянку, перекладав пакети до багажника «Форда». Але робив я все це на автопілоті, більша частина мого розуму ширяла думками у Форт-Ворті, міркуючи, як там все обладнати, і саме це принесло мені погибель. Я не звертав уваги на те, що вилітає з мого рота, а коли живеш подвійним життям, це небезпечно.

Ведучи машину назад до Джоді (з Сейді, яка сиділа тихенько поряд — занадто тихенько), я співав сам, оскільки фордівське радіо барахлило. І клапани також уже починали стукотіти. «Санлайнер» все ще мав блискучий вигляд, і я з відомих причин мав до нього особисті почуття, але вже минуло сім років відтоді, як він з’їхав з конвеєра, і на спідометрі в нього було намотано понад дев’яносто тисяч миль.

Я за один раз заніс до кухні Сейді її бакалію, хекаючи і крекчучи для ефекту. Я не помічав, що вона не посміхається, я зеленого поняття не мав, що наш з нею період дозрівання вже закінчився. Я так само думав про Мерседес-стрит, загадуючись, якого роду виставу мені варто розігрувати там — чи радше, наскільки то буде саме вистава. Все мусить виглядати автентичним. Мені хотілося примелькатися там, бо знайоме обличчя породжує заразом із фамільярністю також незацікавленість, а мені не хотілося виділятись. Знову ж таки, Освальди. Вона не говорить англійською, а він за натурою холодна риба, все на краще, але дім № 2706 все одно розташований жахливо близько. Нехай минуле опірне, але ж майбутнє тендітне, як картковий будиночок, і я мушу бути дуже-дуже обережним, щоб не змінити його, поки не буду до цього готовим. Отже, мені треба…

І саме в цей момент до мене заговорила Сейді, і скоро після цього моменту моє життя в Джоді, яким я його знав (і любив), полетіло шкереберть.

11

— Джордже? Ти не зайдеш до вітальні? Я хочу поговорити з тобою.

— А може, тобі краще спершу покласти до холодильника м’ясо й свинячі котлети? І я, здається, бачив у нас морози…

— Нехай тане! — крикнула вона, і цей її вигук миттю висмикнув мене з власної голови.

Я обернувся до неї, але вона вже зникла у вітальні. Витягла там сигарету з пачки, що лежала на столику біля дивана, і закурила. Після моїх делікатних зауважень вона вже намагалася менше курити (принаймні біля мене), тож цей її жест здався мені зловіснішим за підвищений голос.