Слава ЗСУ!

Я ступив до вітальні.

— Що таке, серденько? Що не так?

— Все. Що то була за пісня?

Обличчя бліде, закам’яніле. Сигарету вона тримала в себе перед губами, мов щит. Я почав усвідомлювати, що десь послизнувся, але не міг второпати, де саме і яким чином, і від цього мені стало лячно.

— Я не розумію, що ти…

— Пісня, яку ти співав у машині, поки ми їхали додому. Та, яку ти ревів на всю силу своїх легень.

Я намагався пригадати і не зміг. Все, що мені згадалося, це думки про те, що на Мерседес-стрит, аби вписатися у тамтешній пейзаж, я мушу одягатися, немов трохи невдатний роботяга. Звісно, я співав, але я часто це робив, міркуючи про щось інше — але ж хіба не всі так роблять?

— Гадаю, якусь попсову пісню, яку чув по радіо. Щось таке, що запало в голову. Ти ж знаєш, як то трапляється з піснями. Я не розумію, що тебе так розстроїло.

— Щось таке, що ти чув по радіо. З отакими-от словами: «Я стрів просяклу джином кралю в Мемфісі, вона мене потягла гоцати нагору»?

Не тільки серце в мені обірвалося; здалося, все в мені, що було нижче шиї, осіло на п’ять дюймів. «Панянки в ханкі-тонк барах»[485]. Ось що я співав. Пісню, яку буде записано лише через сім чи вісім років, гуртом, про який ще наступних три роки ніхто не знатиме в Америці. Мій розум був зайнятий зовсім іншим, та все одно — як я міг так протупити?

— «Вона висякала мені носа, а потім виссала і мозок»? По радіо? Федеральна комісія з комунікацій враз би закрила радіостанцію, яка б таке програла!

Отоді я почав злитися. Більше сам на себе… проте не тільки на себе. Я тут ходжу, балансую на натягнутому дроті, а вона кричить на мене через якийсь мотивчик «Роллінг Стонз».

— Охолонь, Сейді. Це всього лиш пісня. Я сам не знаю, де її чув.

— Це брехня, і ми обоє це знаємо.

— У тебе глюки. Гадаю, мені краще зі своїми покупками поїхати додому, — я намагався говорити заспокійливо. Тон був вельми знайомим. Так я завжди намагався говорити з Кристі, коли вона поверталася додому п’янючою. Спідниця перекривлена, блуза напіврозстебнута, волосся стирчить врізнобіч. Не кажучи вже про помаду розмазану. Вінцями чарки чи губами якогось п’яного дружка?

Сам лише спогад про це додав мені злості. Подумалось: «Знову хтось винний». Я не знав, кого маю на увазі: Кристі, Сейді чи самого себе, і не переймався тим у ту мить. Ніщо нас так не бісить, як коли нас схоплено на гарячому, правда?

— Якщо ти маєш бажання коли-небудь сюди повернутися, гадаю, було б краще, аби ти розповів мені, де чув цю пісню. І звідки ти підчепив ту фразу, яку сказав хлопцю на касі, коли він запропонував тобі покласти курку в подвійний пакет, щоб не протекла.

— Я не маю жодного поняття…

— «Бомбезно, пацику», ось що ти йому сказав. Гадаю, тобі краще сказати мені, де ти таке чув. А ще «урвати кайфу». І «буґі-мешти». І «срака-дошка». «Убійно» та «глюки», я хочу знати, звідки ти чув усі ці вирази. Чому ти таке говориш і більше ніхто такого не говорить? Я хочу знати, чому тебе так налякала та ідіотська речівка «Джимла», що ти навіть уві сні про неї балакаєш. Я хочу знати, де міститься Деррі й чому воно таке саме, як Даллас. Я хочу знати, коли ти був жонатий і на кому, і як довго це тривало. Я хочу знати, де ти був до того, як приїхав у Флориду, бо Еллен Докерті каже, що вона цього не знає, бо деякі з твоїх рекомендацій фальшиві. «Виглядають якимись дивнуватими», так вона висловилася.