Слава ЗСУ!

— А ви гадаєте, що так може статися, бо…

— Бо я вже бачив подібне раніше. Такого пояснення достатньо?

— Сподіваюся, так, а чом би й ні?

Така відповідь мене не задовольняла.

— То ви в неї спитаєте?

— Так, Джордже, — вона могла це сказати серйозно, а могла й поглузувати з мене. Здогадатись напевне я не міг.

Я вже був біля дверей, коли вона промовила так, ніби просто побажала доброго дня:

— Ви розбиваєте серце цій молодій жінці.

— Я знаю, — кивнув я і пішов.

2

Мерседес-стрит. Кінець травня.

— Зварювальник, ге?

Я стояв на ґанку будинку № 2706 з його хазяїном, добропорядним американцем на ім’я містер Джей Бейкер. Кремезний чолов’яга з випнутим черевом, котре він називав домом, який збудував Шайнер[489]. Ми тільки-но завершили скоренькі оглядини апартаментів, про які Бейкер наголошував, що вони «поряд з автобусною зупинкою», ніби це в них вибачало провислі стелі, сліди патьоків води на стінах, тріснутий бачок у туалеті й загальну атмосферу ветхості.

— Нічний охоронець, — відповів я.

— Невже? То гарна робота. Повно часу, хоч собакам хвости крути, на такій роботі.

Схоже, на це не потребувалося відповіді.

— Ні жінки, ні дітей?

— Розведений. Вони залишились на Сході.

— Платите галіменти, авжеж?

Я знизав плечима. Він не перепитував.

— То вам підходить дім, Емберсоне?

— Гадаю, так, — зітхнув я.

Він видобув із задньої кишені довгу орендну книгу в м’якій шкіряній палітурці.

— За перший і останній місяці, плюс завдаток за пошкодження.

— Завдаток за пошкодження? Та ви смієтеся.

Бейкер правив собі далі так, ніби мене не чув.

— Сплата оренди в останню п’ятницю місяця. Неповна сума або затримка, і ви ураз на вулиці, за люб’язної допомоги поліцейського департаменту Форт-Ворта. В мене з їми відношення тіп-топ.

З нагрудної кишені він витяг обвуглений недопалок сигари, встромив його пожований кінець собі в пащеку і запалив об ніготь великого пальця дерев’яний сірник. На ґанку стояти було жарко. Майнула думка, що на мене очікує довге й гаряче літо.

Я знову зітхнув. А тоді — з показовою нехіттю — дістав гаманець і почав витягати з нього двадцятки.

— Ми віримо лиш Богу, — промовив я. — Всі інші платять готівкою.

Він зареготав, заразом пихкаючи хмарами їдучого сизого диму.

— Добре сказано, тре’ запам’ятати. Особливо згодиться по останніх п’ятницях місяця.

Мені не вірилося, що я житиму у цій безнадійній халупі, на цій безнадійній вулиці після мого гарненького будиночка, що залишився стояти на південь звідси, де я з гордістю тримав регулярно підстриженим справжній моріжок. Хоч я поки що навіть не виїхав із Джоді, я вже відчував ностальгію.

— Дайте мені, будь ласка, розписку, — сказав я.

Хоч це я отримав задарма.

3

Був останній день навчального року. Класи і коридори порожні. Вентилятори під стелями гребли вже гаряче повітря, хоча було лиш восьме червня. Освальди покинули Росію; згідно з нотатками Ела, за п’ять діб пароплав «Маасдам» пришвартується в Хобокені[490], де вони зійдуть по трапу на американський ґрунт.

Порожньо було і в учительській, якщо не рахувати Венні Лейверті.

— Гей, друже. Розумію так, що ти відбуваєш у Даллас закінчувати свою книжку.