Слава ЗСУ!

Він мене обійняв, а у 1962-му то був недешевий жест серед чоловіків. Я радо обійняв його навзаєм.

— Ви давайте про себе знати, — сказала Боббі Джилл. — Даллас не так вже й дальоко. — Вона затнулася. — Далеко.

— Авжеж, — сказав я, знаючи, що не буду, і вони, радше за все, також не будуть. У них попереду власні життя, і якщо їм пощастить — то життя осяйні.

Вони вже пішли, та раптом обернулася Боббі:

— Це сором, що ви одне з одним порвали. Мені самій від цього так погано.

— Мені теж від цього погано, — сказав я, — але, можливо, це на краще.

Я вирушив додому спакувати друкарську машинку та деяке інше майно, якого, я був певен, у мене все ще не так багато, щоби йому не вміститися в одній валізі та кількох картонних коробках. Затримавшись перед черговим світлофором на Головній-стрит, я відкрив маленьку коробочку й подивився на авторучку. То була гарна річ, і мене вельми зворушило, що вони мені її подарували. Ще більше я був зворушений тим, що вони дочекались мене, щоб попрощатись. Світло перемкнулося на зелене. Я закляпнув кришку коробочки і поїхав далі. Клубок підступив до горла, але очі мої залишались сухими.

5

Життя на Мерседес-стрит не відзначалося шляхетними подіями.

Вдень було не так вже й погано. Дні відлунювали криками щойно відпущених зі школи дітей, всі у завеликому одязі, успадкованому від старших; базіканням домогосподарок біля поштових скриньок чи під мотузками для білизни на задніх дворах; тінейджерами на іржавих таратайках з переробленими на рик глушниками і волаючими приймачами, налаштованими на радіо КЛІФ. Години між другою ночі і шостою ранку також не були задуже поганими. Тоді на вулиці западала ледь не оглушлива тиша, коли врешті, втомившись кричати від колік, засинали немовлята в своїх колисках (або шифоньєркових шухлядах), а їхні батечки нахроплювали хропака перед черговим трудовим днем у якійсь крамниці, на фабриці або на котрійсь із недалеких звідси ферм за погодинну платню.

Натомість між четвертою дня й шостою вечора по всій вулиці лунали голоси матусь, котрі криками заганяли своїх чортових чад додому робити уроки, а потім голоси татусів, котрі, повертаючись додому, кричали на своїх дружин, ймовірно тому, що не мали більше на кого кричати. Більшість дружин відповідали їм тим самим. Татусі-п’яниці починали прибувати десь близько восьмої, а справжній галас здіймався ближче до одинадцятої, коли вже або бари закривалися, або гроші кінчалися. Тоді я чув, як грюкають двері і б’ється скло, як лунають крики болю, коли котрийсь п’яндило гамселить свою жінку або дітей, або й її, і їх разом. Часто за моїми затуленими шторами миготіли червоні спалахи, це прибували копи. Пару разів були пролунали постріли, хтось, може, стріляв у небо, а може, в когось іншого. А одного ранку, вийшовши забрати газету, я побачив жінку, вся нижня половина обличчя якої була у вже засохлій крові. Вона сиділа на узбіччі перед будинком за чотири номери від мого, пила з бляшанки «Самотню зірку». Я вже було ледь не пішов до неї запропонувати допомогу, хоча й розумів, що мені не варто вв’язуватися в життя цього безпорадного робітничого кварталу. Але тут вона помітила, що я на неї дивлюся, й виставила мені середній палець. Я повернувся в дім.

Сюди не з’являлися посланниці «Вітального фургона»[492], жодна жіночка з іменем на кшталт Маффі чи Баффі не поспішала звідси на збори «Малої ліги»[493]. Чого було вдосталь на Мерседес-стрит, так це часу на роздуми. На сум за моїми друзями в Джоді. На сум за моєю роботою, котра перед тим відволікала мої думки від справи, заради виконання якої я сюди прибув. На те, щоб усвідомити, що учительство слугувало мені не просто способом згаяння часу; воно удовольняло мій розум так, як це може робити тільки небайдужа тобі робота, коли ти відчуваєш, що в твоїх силах дійсно щось змінювати на краще.