Слава ЗСУ!

Там навіть вистачало часу на те, щоб жаліти мого колись такого чепурного «Санлайнера». Окрім непрацюючого радіоприймача й стукотіння клапанів, він тепер підвивав і стріляв заіржавілою вихлопною трубою, а на лобовому склі красувалася тріщина від камінця, що вдарив туди з-під одного навантаженого асфальтом самоскида. Я перестав його мити, і тепер — сумно сказати — його зовнішність цілком відповідала іншим зачуханим транспортним засобам на Мерседес-стрит.

А найбільше мого часу займали думки про Сейді.

«Ви розбиваєте серце цій молодій жінці», — сказала тоді Еллі Докерті, і моє також не почувалося в повнім порядку. Думка про те, щоб викласти все Сейді, відвідала мене однієї ночі, коли я лежав без сну, слухаючи п’яну сварку по сусідству: «Ти сама винна, це ти винний, та пішла ти на хер». Я відкинув геть цю ідею, але наступної ночі вона повернулась до мене знов, з оновленою потугою. Мені уявилося, як я сиджу за столом на кухні в Сейді, п’ю каву в щедрому потоці надвечірнього світла, що навскіс ллється крізь вікно понад кранами мийки. Ми спокійно балакаємо. Я кажу їй, що насправді мене звуть Джейкоб Еппінг, що насправді я народжуся тільки за чотирнадцять років, що я прибув з 2011 року крізь тріщину в часі, яку мій покійний друг Ел Темплтон називав кролячою норою.

Як мені переконати її в цьому? Розповіддю про те, що один американський перебіжчик, котрий розчарувався в Росії, невдовзі повернеться сюди зі своєю російською дружиною й маленькою донечкою і почне жити в домі, що стоїть навпроти того, де тепер живу я? Розповіддю про те, що «Техасці Далласа» — ще не «Ковбої», ще не «Команда Америки» — цієї осені поб’ють «Х’юстонських нафтовиків» з рахунком 20–17 у подвійний додатковий час[494]? Смішно. Але що інше я знав про найближче майбутнє? Небагато, оскільки не мав часу на його вивчення. Багато чого я знав про Освальда, але то й усе.

Вона вирішить, що я збожеволів. Я можу наспівати їй слова з десятка популярних пісень, яких ще не створено, і вона все одно вважатиме мене божевільним. Запідозрить, що я сам їх вигадав — хіба я не письменник, кінець кінцем? А якщо припустити, що вона таки повірить мені? Чи хочу я затягнути її до акулячої пащі разом з собою? Чи недостатньо вже й тієї небезпеки, що у серпні вона повернеться до Джоді, а Джон Клейтон, котрий може виявитися відлунням Френка Даннінга, на той час уже розшукуватиме її там?

«Годі вже, забирайся геть!» — закричала на вулиці жінка, і в напрямку Вінскот-роуд газонув автомобіль. Крізь щілину між моїх затулених штор штрикнувся сніп світла, мигцем мазнувши по стелі.

«ХУЙЛО!» — заверещала вона вслід, на що трохи віддалік інший чоловічий голос проревів: «Ходіть-но відсмокчіть у мене, пані, мо’, це вас заспокоїть».

Таким було життя на Мерседес-стрит влітку 1962-го.

«Не втягуй її до цього, — це був голос здорового глузду. — Це надто небезпечно. Можливо, в якийсь момент вона знову ввійде у твоє життя — це навіть може бути знову життя в Джоді, — але не тепер».

От тільки ніколи більше не світить мені життя в Джоді. Після того, що взнала про моє минуле Еллен, викладання у школі стало для мене порожньою мрією. А що інше я можу робити? Бетон лити?

Одного ранку я, ввімкнувши кавоварку, вийшов на ґанок по газету. Прочинивши двері, я побачив, що в «Санлайнера» спущені обидва задніх колеса. Якийсь запізнілий підліток з нудьги порізав їх ножем. Це також було характерним для життя на Мерседес-стрит влітку 1962-го.