Слава ЗСУ!

— Не уявляю, чому йому раптом схотілося зі мною побачитись, — сказав я. — Я ж перевів одного з його призових захисників на темний бік світоладу. — Понизивши голос, я прохрипів. — Театральне мистецтво!

Дік усміхнувся:

— Йо, але ви врятували іншого від можливого червоного светра в Бамі. Чи принаймні так вважає Борман. Саме так, синку, йому розповів сам Джим Ла-Дью.

Спершу я абсолютно не второпав, про що він говорить. А потім пригадав танці на Вечірці Сейді Гокінс і розсміявся.

— Я всього лиш запопав трійко учнів, котрі по черзі причащалися з пляшки отруйного пійла. Взяв і закинув її за паркан.

Дік перестав усміхатись.

— Одним з тих учнів був Вінс Нолз. Ви знали, що він був п’яний, коли перекинувся з пікапом?

— Ні. — Але це мене не здивувало. Машини і випивка завжди залишаються популярним і подеколи летальним коктейлем серед старшокласників.

— Йо-сер. Це, в сукупності з тим, що ви тоді сказали цим хлопцям, зовсім віднадило Ла-Дью від алкоголю.

— А що ви їм тоді сказали? — спитала Еллі.

Вона намацувала у себе в сумочці гаманець, але я вже надто глибоко поринув у спогади про той вечір, щоб сперечатися з нею про сплату рахунку. «Не пройобуйте власне майбутнє», — ось що я їм тоді сказав. І Джим Ла-Дью, з його зазвичай лінивою усмішкою футбольного героя, як виявилося, прийняв це близько до душі. Ми ніколи не знаємо, на чиї життя впливаємо, і коли це буває, і чому. Допоки майбутнє не пожирає теперішнє, принаймні. Ми взнаємо, коли вже буває запізно.

— Не пам’ятаю, — сказав я.

Еллі швидко пішла, щоб сплатити рахунок.

Я промовив:

— Діку, скажіть міз Докерті, щоб приглядалася, чи не помітить де чоловіка з цього знімка. І ви теж назирайте. Він, можливо, й не з’явиться тут, я вже починаю думати, що помилився щодо цього, але все може трапитись. А він з тих, кого було б варто тримати на припоні.

Дік пообіцяв, що буде уважним.

12

Я ледь було не відмовився йти на футбольне поле. Джоді виглядало таким гарним у косому світлі того раннього липневого вечора, і, гадаю, почасти через це моя душа воліла якомога швидше забратися звідти назад у Форт-Ворт, поки я зовсім не втратив бажання туди повертатися. Можна загадуватися, наскільки все пішло б інакше, якби я ухилився від тієї маленької прогулянки? Можливо, не відбулося б ніяких змін. Можливо, їх сталося б дуже багато.

Борман якраз уже підводив до завершення останню (з серії двох чи трьох) навчальну гру допоміжних груп команди, а нападники й захисники, знявши шоломи, тим часом сиділи на лавах зі спливаючими потом лицями. «Друга червона зона»[509], — закричав тренер. Помітивши нас з Діком, він підняв розчепірену долоню: «П’ять хвилин». А тоді знову обернувся до маленької і вже виснаженої компанії на полі: «Іще разок! Ану побачимо, чи не з’явився у вас врешті дух із серунів стати бідаками, що скажете?»

Перевівши погляд далі, я побачив по той бік поля якогось парубка в спортивному піджаку такого кольору, що аж верещав. Він перебігав туди-сюди між бічними лініями, в навушниках на голові і з чимось, що скидалося на салатницю, в руках. Когось нагадали мені його окуляри. Спершу я не вловив зв’язку, а потім це сталося: він трішки був схожим на Тихого Міча Мак-Ічерна. Мого особистого пана Чудотворця.

— Хто це? — спитав я у Діка.