Слава ЗСУ!

Дік примружився:

— Щоб мені пропасти, аби я знав.

Тренер поплескав у долоні й наказав своїм хлопцям іти в душ. Підійшовши до трибун, він поплескав мене по спині:

— Як воно нічо’о, Шекспіре?

— Нічого, — відповів я, бадьористо усміхаючись.

— Шекспір провалився у сортир, так ми приказували в дитинстві, — розреготався він з непідробною веселістю.

— А ми приказували: тренер-тренер муху зжер.

Тренер Борман подивився спантеличено:

— Справді?

— Та нє, то я типу так з вас жартуйу. — З жалем, що не піддався тоді першому імпульсу, не вшився з міста зразу після обіду. — Як зараз команда?

— Вау, все добрі хлопці, стара’имуця як сліід, але без Джимі зовсім не те. Ви бачили той новий білборд, де 109 дорога відходить від шосе 77-го? — Тільки це в нього прозвучало, як «сіісясьоо».

— Та вже так був до нього звик, що й не роздивлявся.

— То роздивіться, як назад їхатимете, ку’олего. Рекламники чітко придумали. Джимова мама ’едь не плакала, коли те побачила. Я розумію, я завинив вам купу подяк за те, що хлопець поклявся більше ніколи не пити. — Він зняв з себе картуза з великою літерою Т на наголовку, утер рукою піт з лоба, знову нацупив картуз і важко зітхнув. — Мо’, й тому курв’ячому дурасу, Вінсу Нолзу, теж подяку завинив, та най’ільше, що можу зробити, це занести його до свого молитовного списку.

Я пригадав, що тренер належить до баптистів суворого закону. На додаток до молитовного списку він, мабуть, вірить і у все те лайно про Ноєвих синів.

— Не треба ніяких подяк, — відповів я. — Я просто робив свою роботу.

Він подивився на мене проникливо.

— Могли б і далі її робити, замість дрочитися з якоюсь там книгою. Вибачаюся за прямоту, але так я думаю.

— Та все гаразд. — Так воно й було. Я потеплішав до нього за ці його слова. В іншому світі він, либонь, навіть був би правий. Я показав рукою за поле, де двійник Тихого Міча пакував свою салатницю до сталевого кофра. Навушники так і залишились висіти в нього на шиї. — Хто то, тренере?

Тренер фиркнув.

— Його, здається, звуть Гейл Дафф. А може, Кейл. Новий спортивний коментатор на Великому Бісі. — Борман говорив про ДБІС, єдину радіостанцію в окрузі Денголм, що ледь жевріла прогнозами погоди для фермерів вранці, піснями в стилі кантрі вдень і рок-музикою, коли закінчувалися заняття в школі. Не менш за музику діти втішалися джинглом станції; спочатку в ефірі лунав вибух, а потім голос старого ковбоя промовляв: «До-БІСа! Ось де велика забава!» В Країні Було це вважалося вершиною ризикованих жартів.

— А що то в нього за така хитромудра штуковина, тренере? — спитав Дік. — Ви знаєте?

— Знаю, знаю, авжеж, — відповів Борман, — і якщо він гадає, ніби я йому дозволю нею користатися під час трансляції матчів, нехай хоч із трусів вискочить. Думає, ніби я хочу, аби кожен, хто має радіо, почув, як я обзиваю хлопців бандою клятих пісюх, коли вони не зуміли миттю перейняти прорив у третій зоні.

Я обернувся до нього, і то дуже повільно:

— Про що це ви говорите?

— Я йому спершу не повірив, отож тоді випробував сам, — пояснив Борман. А далі, з форсованим запалом: — Я почув, як Буф Редфорд каже одному з новачків, що яйця в мене більші за мозок!

— І справді, — промовив я. Серце в мені вже билося значно швидше.

— Даффер говорить, ніби він зліпив цю штуку сам у себе в гаражі. — Тренер гримів. — Говорить, якщо її ввімкнути на повну потужність, почуєш, як кіт перднув у сусіднім кварталі. От це вже брехня, свісно, але Редфорд був на іншому кінці поля, коли я почув той його тупий жарт.