Слава ЗСУ!

Наразі на другому поверсі дому № 214 жила пара з трьома дітьми. Коли вони звідти виїдуть, на їхнє місце переїдуть Освальди. Мене ж цікавила нижня квартира, бо, коли Лі, Марина і Джун житимуть нагорі, я хотів жити під ними.

У липні 62-го в нижній квартирі мешкали дві жінки й чоловік. Жінки були товстими, повільними любительками пожмаканих суконь без рукавів. Одній було за п’ятдесят, вона ходила, сильно накульгуючи. Другій було близько сорока в той чи інший бік. Схожість облич підказувала, що вони мати й дочка. Чоловік був вкрай худим і прикутим до інвалідного візка. Волосся він мав, немов ріденька біла пилючка. На колінах у нього лежав приєднаний до товстого катетера мутний мішечок для сечі. Курив він безперервно, струшуючи попіл в попільницю, яку було приладнано до одного з поручнів його візка. Того літа я завжди бачив його в одному й тому самому одязі: червоні атласні баскетбольні шорти, що ледь не до промежини демонстрували його чахлі ноги, майка на бретельках, майже так само жовта, як сеча в його катетерній рурці, сяк-так полагоджені ізоляційною стрічкою кросівки і великий чорний ковбойський капелюх із биндою нібито зі зміїної шкіри. Спереду його наголовка була емблема: дві перехрещені кавалерійські шаблі. То його дружина, то мати вивозили його на галявину, де він сидів згорблено під деревом, нерухомий, як статуя. Неспішно проїжджаючи повз нього, я почав вітати його помахом руки, але він жодного разу не відповів мені жодним жестом, хоча почав впізнавати мою машину. Можливо, він боявся відповісти на моє вітання. Можливо, він гадав, що то Янгол Смерті приглядається до нього, курсуючи Далласом не верхи на чорному коні, а за кермом старіючого кабріолета «Форд». У якомусь сенсі, гадаю, я й був саме ним.

Це тріо, схоже, жило тут уже довгенько. Чи житимуть вони тут і наступного року, коли мені знадобиться це місце? Цього я не знав. У нотатках Ела нічого не було з цього приводу. Наразі все, що я міг робити, це лише спостерігати й чекати.

Я забрав нове обладнання, яке Тихий Міч зібрав для мене власноруч. Я чекав, чи не задзвонить мій телефон. З ним це траплялося тричі, і я кидався до нього в надії. Двічі там була міз Еллі, дзвонила, просто щоб потеревенити. Одного разу Дік, він запросив мене на обід, і його запрошення я прийняв із вдячністю.

Сейді не дзвонила.

3

Третього серпня на коліях, що правили за під’їзну алею будинку № 2703 зупинився седан «Бель Ер» 58-го року[513]. Слідом за ним під’їхав сяючий «Крайслер». З «Бель Ера» вилізли брати Освальди й мовчки стали поряд.

Я простягнув руку крізь завіси рівно настільки, щоб підняти раму, впустити досередини звуки вулиці й подих гарячого й вологого, негожого повітря. А потім метнувся у спальню, де дістав з-під ліжка своє новопридбане обладнання. Тихий Міч просвердлив дірку в денці миски «Тапервер»[514] і вставив туди ненаправлений мікрофон — наразі першокласний, як він мене запевнив, — який стирчав там, наче палець. Я приладнав дроти мікрофона до контактів на тильному боці магнітофона. Там же містилося гніздо для підключення навушників, які були, знову ж таки за словами мого електронного приятеля, також найвищого класу.

Визирнувши, я побачив що Освальди балакають з парубком із «Крайслера». На голові в нього сидів «Стетсон»[515], шия була пов’язана ранчерською краваткою, на ногах закрутисто розшиті чобітки. Одягнений краще за мого орендодавця, але типаж того самого племені. Я міг навіть не слухати їхню розмову; жести хазяїна були наче з букваря. «Я розумію, що тут не по-багатому, але ж і ви не багатії. Хіба не так, паа’тнери?» То була надто важка сентенція для такого мандрівника світами, як Лі, котрий вважав, що він заслуговує принаймні на славу, якщо вже не на багатство.