Слава ЗСУ!

Розділ 18

1

На моє замовлення мені встановили телефон, і першою особою, якій я подзвонив, була Еллен Докерті, котра радо поділилася зі мною адресою Сейді в Ріно.

— У мене є номер телефону того будинку умебльованих квартир, де вона живе, також, — сказала Еллен. — Хочете продиктую?

Звісно, що я хотів, проте, якби мав той номер, я врешті-решт піддався б спокусі й подзвонив. Щось мені підказувало, що це було б помилкою.

— Достатньо й самої адреси.

Щойно повісивши слухавку, я написав їй листа, дратуючись від неприродної штучності власної інтонації, я, проте, не знав, як її уникнути. Та проклята швабра так і залишалася між нами. А якщо вона познайомилася там з якимсь високого польоту солоденьким дяпчиком і зовсім забула про мене? Що тут неможливого? Вона достеменно знає, як якнайкраще розважити його в ліжку; вона була талановитою ученицею і не менш жвавою там, аніж на танцмайданчику. Знову забриніла та ревнива жилка, і я закінчив лист поспіхом, з розумінням того, що він, мабуть, вийшов нудним і неуважливим. Бодай хоч щось чесне прорвалося крізь ту штучність.

Я сумую за тобою, і мені страшенно жаль, що в нас так все закінчилось. Я просто не уявляю, як можна щось покращити. Мушу робити свою роботу, і вона мене не відпустить до наступної весни. Можливо, й потім, хоча сподіваюся, що це не так. Гадаю, що тоді стану вільним. Прошу, не забувай мене. Я кохаю тебе, Сейді.

Підписався я Джорджем, що, здавалося, перекреслило всю ту мою силувану чесність. Нижче я ще додав: «На випадок, якщо ти захочеш мені подзвонити», і написав свій номер телефону. Потім я пройшовся до Бенбрукської бібліотеки[511] і вкинув лист до великої синьої скриньки на її фасаді. То було найкраще, що я міг наразі зробити.

2

У нотатки Ела було вкладено три фото, роздруковані з різних інтернет-сайтів. Одне з них зображувало Джорджа де Мореншильда в сірому «банкірському» костюмі з білою хустинкою в нагрудній кишені. Його зачесане назад волосся мало властивий топ-менеджерам тієї епохи проділ. Усмішка, в якій були розправлені його губи, нагадала мені постіль меншого ведмежатка з казки про Золотоволоску: не надто жорстка, не надто м’яка, саме така, як треба. Ані натяку не було на того автентичного психа, котрий, як я це невдовзі побачу, розриватиме на собі сорочку на ґанку будинку № 2703 по Мерседес-стрит. А може, якийсь натяк все ж таки був? Щось у цих темних очах. Якась зарозумілість? Рештки задавненого «та пішли ви всі на хер».

На другому фото було гніздо уславленого стрільця, збудоване з картонних коробок на шостому поверсі Техаського книгосховища.

Третє зображувало Освальда; одягнений у чорне, в одній руці він тримав придбану ним за поштовим каталогом гвинтівку, а в другій пару лівацьких журналів. Револьвер, з якого він під час своєї нещасливої втечі застрелить офіцера Далласької поліції Дж. Д. Тіппіта[512] — якщо я не зупиню його — стирчав у Оззі з-за пояса. Цей знімок зробила Марина менш ніж за два тижні перед замахом на життя генерала Вокера. Місце фотографування — закритий бічний дворик двоквартирного будинку № 214 на Західній Нілі-стрит у Далласі.

Вичікуючи, поки Освальди переїдуть до Форт-Ворта в халупу навпроти моєї, я часто навідував Нілі-стрит. Загалом Даллас, як сказали б мої учні в 2011 році, «відсмоктував по-крупному», проте вулиця Нілі містилася в дещо пристойнішому районі, аніж Мерседес-стрит. Звісно, там смерділо — у 1962 році більша частина центрального Техасу смерділа, як несправний нафтопереробний завод, — але запахи лайна й каналізації там були відсутні. Вулиця хоча й порепана, проте замощена. І там не блукали кури.