Слава ЗСУ!

— …підвал? — спитав Роберт.

— Ніякого підвалу нема! — відповів Зміїні Чобітки з притиском, так, ніби відсутність підвалу була неабиякою вигодою. Очевидно, він саме так і вважав. — У цьому районі всі тільки те й роблять, що вичерпують воду. Сирість знову ж таки, ой-бо!

Тут я знову втратив аудіосигнал, бо він відчинив задні двері, щоб показати їм заднє подвір’я. Яке не було ніяким подвір’ям, а просто порожньою ділянкою.

За п’ять хвилин вони знову з’явилися перед фасадом. Цього разу старший брат, Роберт, спробував поторгуватися. Успіху він досяг не більшого, ніж перед тим Лі.

— Дасте нам хвилинку? — спитав Роберт.

Зміїні Чобітки поглянув на свій громіздкий хромований годинник і дозволив, ніби проти власних обставин.

— Але в мене ’уустріч на Черч-стрит, то ви, хлопці, не’оовго, вирішуйте вже щось.

Брати відійшли, ставши позаду Робертового «Бель Ера», і, хоча заговорили вони стиха, щоб не чув Зміїні Чобітки, направивши мисочку на них, я вловив більшість з ними сказаного. Роберт був за те, щоб подивитися житло ще деінде. Лі сказав, що хоче оселитися тут. Для початку і це цілком годиться.

— Лі, це ж суща діра, — заперечив Роберт. — Це викидати твої… — мабуть, «гроші на вітер».

Лі промовив щось, чого я не добрав. Роберт зітхнув і підняв руки, показуючи, що здається. Вони повернулися туди, де чекав Зміїні Чобітки, і той коротко потис руку Лі, похваливши мудрість його рішення. Далі почалося запальне навернення до Святого Письма Орендодавця: перший місяць, останній місяць, завдаток за пошкодження. Тут уже втрутився Роберт, кажучи, що ніякого завдатку за пошкодження не буде, допоки не полагодять стіни, поки не з’явиться матрац.

— Новий матрац буде точно, — пообіцяв Зміїні Чобітки. — І я подбаю, щоб полагодили ту сходинку, щоби маленька жіночка не підвернула собі ніжку. Але якщо зараз відре’онту’ати тамті стіни, я змушений буду підняти місячну плату на п’ятірку.

З нотаток Ела я знав, що Лі винайме це помешкання, проте все одно очікував, що він не стерпить такого відвертого нахабства й піде геть. Натомість він витяг миршавий гаманець і видобув звідти тоненький стосик банкнот. Більшість з того стосика він відрахував у простягнуту долоню хазяїна будинку, в той час як Роберт, осудливо хитаючи головою, пішов до своєї машини. Він поглянув на мій дім на протилежному боці вулиці і, не затримавшись на ньому очима, відвів байдужий погляд.

Зміїні Чобітки знову струснув руку Лі, стрибнув до свого «Крайслера» і швидко рвонув геть, залишаючи по собі скрипіт пилюки.

Прудко підкотилася на іржавому самокаті одна з тих стрибучих дівчаток.

— Ви в’їжджаєте в дім Розетти, містере? — спитала вона в Роберта.

— Не я, він, — кивнувши великим пальцем у бік Лі.

Дівчинка поштовхала свій самокат до чоловіка, котрий збирався відстрелити праву половину голови в президента Кеннеді, і запитала в нього, чи має він дітей.

— Маю маленьку дитинку, — відповів Лі. Щоб зрівнятися з дівчинкою, він нахилився, упершись руками собі в коліна.

— Вона граненька?

— Поки ще не така, як ти, і ще не така велика.

— Вона вміє стрибати через скакалку?

— Любонько, вона ще навіть ходити не вміє. Його «не вміє» прозвучало, як «неуіє».

— Ну й какавелька вона. — І дівчинка на самокаті чкурнула в напрямку Вінскот-роуд.

Двоє братів відвернулися в бік будинку. Це дещо притлумило їх голоси. Але я підкрутив регулятор і більшість ними сказаного зумів розібрати.