Слава ЗСУ!

— …кота в мішку, — говорив Роберт. — Коли це побачить Марина, вона налетить на тебе, як та зграя мух на собаче лайно.

— Я… Рині, — говорив Лі. — Але ж, брате, якщо я не… від Ма, з тієї крихітної квартирки. Я вже ледь не готовий її вбити.

— Вона вміє бути… але… любить тебе, Лі. — Роберт зробив кілька кроків у бік вулиці. Лі приєднався до нього, і їхні голоси зазвучали чисто, мов дзвіночки.

— Це мені зрозуміло, але вона не може стримуватися. Одної ночі, коли я з Риною зайнявся отим самим, вона розкричалася на нас з розкладачки. Ну, ти знаєш, вона спить у вітальні. «Легше, ви там, двоє, — кричить вона, — зарано ще на друге. Зачекайте, поки зможете заробляти хоч на одне».

— Я знаю. Вона може бути брутальною.

— Вона так і купує речі, брате. Каже, що то для Рини, але пхає їх в обличчя мені.

Лі розсміявся і підійшов до «Бель Ера». Тепер його очі мазнули по дому № 2706, і мені знадобилося велике зусилля, щоб утриматися на місці за шторами. І щоб утримати в руках нерухомою мисочку.

До нього приєднався Роберт. Вони сперлися на задній бампер, двоє чоловіків у чистих синіх сорочках і пролетарських штанях. На шиї в Лі висіла краватка, котру він тепер зняв.

— Послухай ось таке. Йде Ма до «Братів Леонардів»[516] і повертається звідти з усякою одежею для Рини. Витягає шорти, довгі, як ті рейтузи, тільки лиш що візерунчасті: «Поглянь-но, Ріні, хіба не граненькі?» — Лі жорстоко зімітував материнський вимову.

— А що їй Рина на це? — заусміхався Роберт.

— Марина каже: «Ні, мамочька, ні, дяка, але я ні подобатись, я ні подобатись. Я подобатись так тут». І показує місце на нозі, — Лі приставив ребро долоні собі трохи вище середини стегна.

Усмішка Роберта розрослася у щирий вищир.

— Їй-бо, мамці так сподобалось.

— Вона каже: «Марино, шорти, як ти показуєш, то для юних дівчат, котрі шпацирують вулицями, шукають собі бойфрендів, то не для заміжніх жінок». Ти тільки не кажи їй, де ми, братчику. Ні в якому разі. Ти ж мене розумієш?

Кілька секунд Роберт нічого не промовив. Може, йому згадався той холодний день у листопаді 1960 року. Як його матінка гналася за ним по Західній Сьомій вулиці, гукаючи: «Стій, Роберте, не біжи так швидко, я ще з тобою не закінчила!» І хоча в нотатках Ела з цього приводу нічого не містилося, я мав сумніви, що вона закінчила з Лі. Врешті-решт, Лі був тим з її синів, за якого вона дійсно вболівала. Любимчиком. Тим, що спав з нею в ліжку аж до одинадцяти років. Тим, у якого треба було регулярно перевіряти, чи не почало в нього вже рости волосся на яєчках. Про це якраз ішлося в Елових нотатках. І там же, на берегах сторінки, містилися слова, яких зазвичай не очікуєш від простого кухаря: «істерична фіксація».

— Я тебе розумію, Лі, але це не таке вже й велике місто. Вона знайде вас.

— Я її випроваджу геть, якщо так станеться. Можеш бути певним.

Вони сіли в «Бель Ер» і поїхали. На перилах ґанку вже не висіло оголошення ПІД ОРЕНДУ. Від’їжджаючи, його забрав з собою хазяїн будинку.

Я сходив до крамниці, купив рулончик ізоляційної стрічки і заклеїв нею миску «Тапервер» зсередини і ззовні. Мені подумалося, що день загалом видався вдалим, але я вступив у небезпечну зону. І я це розумів.