Слава ЗСУ!

Я піднявся на одну сходинку. Відчував її стопою, хоча очі запевняли мене, що я так і стою на потрісканому цементі фабричного подвір’я. У шлунку черговий попереджувальний сплеск видало кореневе пиво. Я заплющився, трішки полегшало. Я подолав другу сходинку, потім третю. Вони були невисокі, ті сходинки. Коли я зійшов на четверту, літня спека покинула палити мою потилицю, а темрява в мене під повіками поглибшала. Я хотів було піднятися на п’яту сходинку, але п’ятої не існувало. Натомість я стукнувся головою об низьку стелю комори. Чиїсь пальці вхопили мене за руку, і я ледь не скрикнув.

— Розслабся, — промовив Ел. — Спокійно, Джейку. Ти повернувся.

7

Він запропонував мені чашку кави, але я похитав головою. У шлунку в мене все ще пінилося. Він налив кави собі, і ми пішли назад до того столика, звідки була розпочалася моя божевільна подорож. Мій гаманець, мобільний телефон і гроші купкою лежали посеред столу. Ел сів, охнувши від болю, а потім зітхнув з полегшенням. Він здавався трохи менш вимореним і трохи більш розслабленим.

— Отже, — почав він. — Ти сходив і повернувся. Ну, то що думаєш?

— Еле, не знаю, що й думати. Я вражений, отримав таке потрясіння, до самісіньких своїх основ. Ти це випадково відкрив?

— Абсолютно. Менш ніж через місяць після того, як угніздився тут. На підошвах черевиків у мене, либонь, ще залишався пил Пайн-стрит. Першого разу я фактично покотився вниз тими сходами, як та Аліса в кролячу нору.

Я міг собі це уявити. Сам я отримав хоч якусь підготовку, хоча й доволі вбогу. А втім, чи міг існувати бодай якийсь адекватний спосіб, щоб підготувати людину до подорожі назад у часі?

— Скільки часу я був відсутній?

— Дві хвилини. Я тобі казав, це завжди забирає дві хвилини. Не залежить, скільки часу ти залишаєшся там. — Він закашлявся, сплюнув у жмут свіжих серветок і, склавши їх, заховав у кишені. — І коли ти спускаєшся сходами, час там завше дев’яте серпня 1958 року, 11:58 дня. Кожний візит туди є першим візитом. Куди ти ходив?

— До «Кеннебекської фруктової». Випив кореневого пива. Просто фантастична штука.

— Атож, все тоді смакувало краще. Менше було консервантів чи ще чомусь.

— Ти знаєш Френка Анічетті? Я зустрів його сімнадцятирічного.

Якимсь чином, попри все, я очікував, що Ел розсміється, але він сприйняв це само собою зрозумілим.

— Авжеж, я бачив Френка багато разів. Але він мене тільки раз — там, я маю на увазі. Для Френка кожен раз є першим разом. Він приходить, так? Щойно з «Шеврону»[58]. І повідомляє своєму батькові: «Тайтес загнав ваговоз на підйомник. Каже, що десь біля п’ятої буде готовий». Я чув це щонайменше разів п’ятдесят. Не те щоби я заходив до «Фруктової корпорації» кожного разу, коли повертався туди, але, коли заходив, завжди це чув. А потім заходять леді, вибирають фрукти. Місіс Симондс із подружками. Це як дивитися один і той самий фільм знову, і знову, і знову.

— Кожний раз є першим разом, — я промовив цю фразу повільно, роблячи паузу після кожного слова. Намагаючись цілком осягнути її сенс.

— Правильно.

— І кожна людина, котру там бачиш, бачить тебе вперше, не має значення, скільки разів ви бачилися до того.

— Правильно.

— Я можу повернутися туди і матиму ту саму розмову з Френком і його татом, а вони того й не знатимуть.

— Знову правильно. Або ти можеш щось змінити — замовити, скажімо, замість кореневого пива, банановий спліт[59] — і решта вашої розмови піде в іншому напрямку. Єдиний, хто, як здається, щось підозрює, це містер Жовта Картка, але він такий завше всмерть набуханий, що й сам не розуміє власних почуттів. Тобто, якщо я не помиляюся щодо того, що він взагалі щось відчуває. Якщо таки відчуває, це, либонь, лиш тому, що сидить біля кролячої нори. Чи як там це назвати. Можливо, там присутнє якесь енергетичне поле. Він…