Слава ЗСУ!

Я поставив лампу на належне їй місце, хоча її хиткість мене непокоїла. Що, як Лі сам зіб’є її з бюро і побачить всередині жучок, коли розтрощиться керамічна основа лампи? Чи, наприклад, Лі з де Мореншильдом балакатимуть тут при вимкнутій лампі, і то так тихенько, що мій дистанційний мікрофон їх не вловить? Тоді всі ці зусилля даремні.

Переконала мене врешті-решт думка про Сейді. Я її кохаю, і вона кохає мене — кохала принаймні, — а я все споганив, переїхавши сюди, на цю паскудну вулицю. Тож, заради Христа, я не покину цю справу просто так, принаймні без спроби почути на власні вуха, що говоритиме Джордж де Мореншильд.

Я вислизнув крізь задні двері з затиснутим в зубах пальчиковим ліхтариком, під’єднав секретний шнур до магнітофона. Магнітофон, щоб вберегти його від погодних впливів, поклав в іржаву бляшанку «Кріско»[520], а її заховав у гніздечко між цеглинами й дошками, яке я заздалегідь там підготував.

Після того я повернувся до свого паскудного будиночка на цій паскудній вулиці і почав чекати.

12

Вони ніколи не вмикали ту лампу, аж поки темрява не ставала майже геть непроглядною. Економили на рахунках за електрику, я гадаю. Крім того, Лі ж був робочою людиною. Він рано лягав спати, ну й вона, відповідно. Перевіривши плівку перший раз, я почув переважно балачки російською — до того ж безвиразно гугняві, завдяки суперповільній швидкості магнітофона. Щойно Марина намагалася скористатися своїм запасом англійських слів, Лі тут же її затикав. Проте до Джун, коли дитина вередувала, сам іноді говорив англійською, і то завжди тихим голосом із заспокійливими інтонаціями. Подеколи він навіть співав їй. Через суперповільну швидкість запису це було схоже на те, ніби якийсь орк намагається мугикати «Ой люлі-люлі, моя дитино».

Два рази я чув, як він б’є Марину, і другого разу власного запасу російських слів йому не вистачило, щоб виразити свою розлютованість: «Ти тупа, набридлива пизда! Боюся, мама була права щодо тебе!» Слідом почувся грюк дверей і Маринин плач. І раптом він обірвався, це вона вимкнула лампу.

Увечері четвертого вересня я побачив перед дверима Освальдів якогось хлопця років тринадцяти з полотняною торбою, перекинутою через плече. Йому відкрив Лі, босий, в джинсах і майці. Вони трохи поговорили. Лі запросив хлопця до хати. Там вони поговорили ще. Під час бесіди Лі взяв і показав хлопцеві якусь книжку, на яку той поглянув із сумнівом. Не було сенсу користатися ненаправленим мікрофоном, бо тоді повернуло на холод і вікна у них були зачинені. Але Похила Пізанська Лампа світилася ввімкнута, тож коли я потім, пізно вночі, прослухав другу плівку, в нагороду мені дісталася цікава бесіда. За третім разом її прослуховування я вже майже не помічав гугнявості голосів.

Хлопець розповсюджував передплату на якусь газету — чи, може, то був журнал — під назвою «Ґріт»[521]. Він повідомив Освальдам, що в цьому виданні друкуються всякі цікаві речі, на які не звертають уваги нью-йоркські газети (хлопець назвав це «сільськими новинами»), плюс спорт і садівництво. У ній також було те, що він охарактеризував як «придумані історії» і комікси.

— Ви не знайдете Діксі Даган у «Таймз Гералд», — поінформував він їх. — Моя мама любить Діксі[522].

— Добре, синку, це все добре, — сказав Лі. — Ти ще малий, а вже бізнесмен, авжеж?

— Нуууу… йо-сер?

— Скажи мені, скільки ти заробляєш?

— Я маю всього чотири центи з кожного дайма, але не це головне, сер. Що мені подобається найбільше, так це призи. Вони куди як тут кращі, ніж ті, що можна отримати, коли продаєш конюшинову мазь[523]. К чорту її. Я хо’ собі купити ружжо 22-го калібру! Тато сказав, що мені вже можна.