Слава ЗСУ!

Я пішов до спальні і почав роздягатись. Приїхала «в порядку». «Раділа», що повернулася до своїх друзів у Джоді. А тепер не в порядку. Бо розривається між вродливим, та ще й таким, котрий прискореним темпом мчить до успіху, новим хлопцем і високим таємничим незнайомцем з невидимим минулим? Таке пояснення цілком годиться для якогось любовного роману, але якби це пояснення було наразі слушним, чому тоді вона не була пригніченою, коли повернулась з Невади?

Неприємна думка прохромила мене: а може, вона п’є? Багато. Потайки. Що в цьому неможливого? Моя дружина роками була потайною п’яницею — фактично ще до того, як я з нею одружився, — а минуле прагне гармонії. Легко було б від цього відмахнутись, сказати собі, що міз Еллі щось би вже запідозрила, але п’яниці бувають вельми тямущими в хитрощах. Подеколи минає багато років, перш ніж людям розвиднюється. Якщо Сейді вчасно з’являється на роботу, Еллі може й не помічати, що в неї червоні очі, а віддих густо відгонить м’ятою.

Думка ця ймовірно була анекдотичною. Всі мої припущення базувались тільки на підозрах, які лише доводили, що Сейді мені й досі небайдужа.

Я лежав навзнак у ліжку, дивлячись в стелю. У вітальні клектав нафтовий камін — чергова холодна ніч.

«Попустися, друже, — промовив Ел. — Ти мусиш. Пам’ятай, ти там не для того, щоб отримати…»

Дівчину, золотий годинник і все таке інше. Авжеж, Еле, я про це пам’ятаю.

«Крім того, вона, скорше за все, в порядку. Це ти маєш проблему».

І фактично не одну, як на те, тож я довго ще не міг заснути.

16

Наступного понеділка, коли я вже звично вкотре проїжджав повз будинок № 214 на Західній Нілі-стрит в Далласі, я помітив там припаркований на під’їзній алеї довгий сірий катафалк. Дві гладкі леді стояли на ґанку, дивилися, як пара чоловіків у темних костюмах, засовують ззаду в катафалк ноші. На ношах лежало тіло, накрите простирадлом. З хибкого на вигляд балкона над ґанком на це також дивилася молода пара, яка займала верхню квартиру. Їхня найменша дитина спала на руках у матері.

Візок з попільничкою на поручні осиротіло стояв під тим деревом, де його старий пасажир проводив влітку більшість своїх днів.

Я зупинився і стояв поряд з машиною, допоки катафалк не поїхав. А тоді (хоча й розумів, що зараз це, скажімо так, доволі безтактно) перейшов вулицю і наблизився по доріжці до ґанку. Біля підніжжя сходів я торкнувся краєчка свого капелюха.

— Леді, я співчуваю вам у вашій втраті.

Старша з них — дружина, котра, як я здогадався, тепер стала вдовою, — сказала:

— Ви з’являлися тут раніше.

«Авжеж, з’являвся, — хотів було я сказати. — Ця штука загадковіша за професійний футбол».

— Він вас бачив, — не звинувачуючи, просто констатуючи факт.

— Я шукав собі квартиру в цьому кварталі. Ви залишатиметеся в цій?

— Ні, — відповіла молодша. — Він мав якусь страх-овку. Ледь не єдино-одно, що він мав. Окріім іще кількох медалей у коробці. — Вона схлипнула. Кажу вам, у мене трохи серце рвалося, бачити, якими вбитими горем були ті леді.

— Він говорив, що ви привид, — сказала мені вдовиця. — Він говорив, що бачить крізь вас наскрізь. Свіссно, він був божевільний, як сортирна миша. Останні три роки, після того як його розбив інсульт і йому приладнали той мішечок для сечі. Я з Айдою вертаємось назад до Оклахоми.