Слава ЗСУ!

Не пізно для чого? Відступитися, бо, добра добувши, кращого годі шукати? Чи, якщо точніше, щоб не шукати собі зла? Думка про те, щоб відступитися, була притягальною. Знає Бог. Якщо я рухатимуся далі і десь схиблю, зараз моя остання ніч із Сейді. Назавжди.

«Якщо ти навіть мусиш його вбити, ти не зобов’язаний робити це зараз же».

Доволі слушно. Освальд після замаху на генерала на якийсь час мусить переїхати до Нового Орлеана — чергова гівняна квартирка, та, яку я вже бачив, — але це станеться аж за два тижні. Таким чином, я маю достатньо часу, щоб зупинити його годинник. Утім, я відчував, що занадто довге вичікування буде помилкою. Я міг би нашукати собі причин для відстрочки. Найкраща з них лежала зараз поряд зі мною в цьому ліжку: довга, гарна і чисто гола. Можливо, вона теж була одною з пасток, підкладених мені опірним минулим, але це не важило, бо я її кохав. І я уявляв собі сценарій — і то дуже ясно, — за яким мені, застреливши Освальда, доведеться тікати. Тікати куди? Назад у штат Мейн, звісно. Сподіваючись, що випереджу копів достатньо, щоб дістатися кролячої нори і втекти до майбутнього, в якому Сейді Дангіл буде… ну… десь вісімдесят років. Якщо вона тоді взагалі ще житиме. З її пристрастю до сигарет це так само ймовірно, як викинути шістки, граючи в кості.

Я встав і підійшов до вікна. У цей вікенд ранньої весни лише в кількох бунгало були мешканці. Стояв заляпаний чи грязюкою, чи то коров’яком чийсь пікап з причепом, навантаженим нібито якимсь фермерським знаряддям. Мотоцикл «Індіан»[569] з боковою коляскою, пара легковиків-універсалів. І двоколірний «Плімут-Ф’юрі». Місяць то виринав, то ховався за нещільними хмарами, при такому заїкуватому світлі неможливо було визначити колір нижньої половини машини, проте я був певен, що знаю, який він.

Я натягнув штани, майку і черевики. Потім вислизнув з нашого бунгало і рушив через двір. Крижане повітря кусало мені розігріту постіллю шкіру, але я цього майже не відчував. Авжеж, автомобіль виявився «Ф’юрі», і саме білий згори і червоний знизу, але цей був не з Мейну і не Арканзасу, на ньому були номери штату Оклахома, і наліпка на задньому вікні закликала: ВПЕРЕД, ПРОНИРИ[570]. Я вглядівся всередину і побачив розсип підручників. Якийсь студент, мабуть, прямує на південь, до рідних на весняні канікули. Або парочка хтивих вчителів скористалася зручностями ліберальної гостьової політики «Кендлвудських Бунгало».

Просто черговий не вельми зграйний передзвін обертонів минулого, яке прагне в собі гармонії. Я торкнувся багажника, як було колись у Лізбон-Фолзі, а тоді повернувся до нашого будиночка. Сейді зсунула з себе простирадло до пояса, і її розбудив протяг холодного повітря, коли я ввійшов. Вона сіла, натягнувши собі простирадло поверх грудей, а потім, побачивши мене, дозволила йому впасти.

— Не можеш, заснути, милий?

— Погане наснилося, тож я вийшов подихати свіжим повітрям.

— А що саме снилося?

Я розстебнув джинси, скинув з себе мокасини.

— Не пам’ятаю.

— Спробуй. Моя мати завжди казала, що, якщо комусь розкажеш свій поганий сон, тоді він не збудеться.

Я заліз до неї в постіль, голий, якщо не рахувати на мені майки.

— А моя мати казала, що він не збувається, якщо поцілуються закохані.

— Насправді так казала?

— Ні.

— Ну, — промовила вона задумливо, — звучить все одно звабно. Давай спробуємо.