Слава ЗСУ!

— Не думаю, кохана моя.

— А якщо виявиться, що я можу…

— Дякую, — обірвав я. — Я дуже вдячний. А ти справді вийдеш за мене?

— Тепер, коли я знаю, що твоє ім’я Джейк? Звичайно.

11

Вранці у понеділок, близько десятої, біля бордюру зупинився легковик і з нього вилізли Марина і Рут Пейн. Я мав деякі власні справи і вже збирався виходити з квартири, коли почув кроки, що спускалися по знадвірних сходах. То був Лі, блідий, з похмурим лицем. Волосся мав скуйовджене, а обличчя поцятковане запізнілими, як не для підлітка, прищами. Він був у джинсах й ідіотському плащі, поли якого хляпали його по литках. Ішов він, притискаючи одну долоню собі до грудей, немов у нього боліли ребра.

Або немов у нього було щось сховане під плащем. «Перед замахом Лі пристріляв свою нову гвинтівку десь віддалік, у районі аеропорту „Лав Філд“», — писав Ел. Мене не цікавило, де він її пристрілюватиме. Мене вразило інше, те, що я щойно ледь не зіткнувся з ним ніс до носа. Я безтурботно був припустив, що просто не почув, коли він ішов на роботу, і ось…

Але чому це він не на роботі зранку в понеділок?

Я відкинув це питання і вийшов надвір зі своїм шкільним портфелем у руці. Всередині лежав назавжди незакінчений роман, нотатки Ела і постійно доповнюваний рукопис про мої пригоди в Країні Було.

Якщо Лі буде не сам увечері 10 квітня, мене може помітити й підстрелити хтось із його спільників, можливо, особисто де Мореншильд. Я все ще вважав, що шанси на це невеличкі, натомість кращими були шанси, що після того, як я застрелю Освальда, мені доведеться тікати. Я не бажав, якщо так трапиться, щоби комусь, наприклад поліції, потрапили до рук Елові нотатки або мої мемуари.

Найважливішою справою для мене в той день, восьмого квітня, було винести мої папери з квартири і якомога далі від того нестямного, агресивного молодика, який жив наді мною. Я поїхав до «Першого зернового банку Далласа», і не здивувався тому, що банківський клерк, котрий мене там обслуговував, дивовижно схожий на того банкіра, котрий обслуговував мене у «Трасті рідного міста» у Лізбон-Фолзі. Прізвище тутешнього було Лінк, а не Дюзен, але він все одно скидався на кубинського диригента Хав’єра Кугата.

Я поцікавився щодо можливості завести собі в них депозитний сейф. І невдовзі мої рукописи вже лежали у сейфі № 775. Я поїхав назад на Нілі-стрит і пережив мить жахливої паніки, коли не зміг знайти той чортів ключ до мого банківського сейфа.

«Розслабся, — наказав я собі. — Він десь у тебе в кишені, а навіть якщо його там нема, твій новий знайомий Ричард Лінк радо видасть тобі дублікат. Ну, може, заплатиш за це якийсь зайвий долар».

Ніби наворожений, ключ знайшовся в дальнім куточку моєї кишені, під дріб’язком монет. Я повісив його на низку до інших ключів, де він перебуватиме в безпеці. Якщо я дійсно буду змушений тікати назад до кролячої нори, а після повернення до майбутнього знову повернуся в минуле, він в мене збережеться… хоча все, що відбувалося впродовж останніх чотирьох з половиною років зітреться. Рукописи, які зараз лежать у безпеці банківського сейфа, загубляться між часами. Либонь, це була найкраща для них перспектива.

Найгірша перспектива полягала в тім, що Сейді буде втрачено також.