Слава ЗСУ!

— Ос’валь, — назвалася вона, протягуючи мені руку. Я її потиснув, більш ніж будь коли переконаний, що бачу зараз сон. Але занадто реальною була її маленька суха долоня. — Марина Ос’валь, я рада знайомитися з вами, сер.

— Мені жаль, місіс Освальд, я не бачив його сьогодні. — Неправда, я бачив, як він виходив після полудня, невдовзі після того, як автомобіль Рут Пейн повіз Марину й Джун до Ірвінга.

— Я непокоїтись за ним, — сказала вона. — Він… ну, не знаю… прошу вибачень. Жаль вас турбувати. — Вона знову усміхнулась, найніжнішою, найпечальнішою посмішкою і повільно стерла ту слізку зі щоки.

— Якщо я його побачу…

Тепер на ній відбився переляк.

— Ні, ні, кажіть нічіго. Він не любити мене балакати до чужих. Він прийти додому вечеряти, мабуть, обов’язково. — Вона спустилася сходами і заговорила російською до дитини, котра засміялась і простягнула до матері свої пухкенькі ручки. — До побачення, містер, сер. Багато подяки. Ви нічого казати?

— Окей, — кивнув я. — Анічичирк. — Вона не зрозуміла, але теж кивнула, і то з явним полегшенням, коли я приклав палець собі до вуст.

Я зачинив двері, весь в поту. Звідкілясь я чув лопотіння крил не одного, а цілої хмари метеликів.

«Можливо, це пусте».

Я дивився, як Марина, штовхаючи поперед себе коляску з Джун, вирушила хідником в бік автобусної зупинки, де, либонь, збиралася чекати на свого чоувілка… котрий щось затівав. Вона про це здогадувалася. Це було написано в неї на обличчі.

Коли вона зникла з виду, я потягнувся рукою до дверної ручки, і в цю ж мить задзвонив телефон. Я вже було вирішив не брати слухавку, але всього кілька людей знали мій номер, і одною з них була жінка, котрою я найбільше дорожив.

— Алло?

— Алло, містере Емберсон, — промовив чоловічий голос. Він мав м’який південний акцент. Я не певен, чи відразу я зрозумів, з ким говорю. Гадаю, що таки так. — Дехто тут бажає вам дещо сказати.

Наприкінці 1962 і на початку 1963 року я жив двома життями, одним у Далласі, а другим у Джоді. Вони зійшлися водно о 15:39 десятого квітня. Я почув, як кричить Сейді.

3

Вона жила в одноповерховому, ранчерського типу, збірному будиночку на Бортьовій алеї, що стояв у кварталі з чотирьох-п’яти подібних будинків на західному кінці Джоді. Під аерофотознімком у якій-небудь виданій у 2011 році історичній книзі було б, либонь, написано: ДОМИ ПОЧАТКІВЦІВ СЕРЕДИНИ ХХ СТОЛІТТЯ. Того дня вона повернулася додому близько третьої, затримавшись у школі після занять на нараді з учнями, своїми помагачами в бібліотеці. Я сумніваюсь, щоб вона звернула увагу на біло-червоний «Плімут-Ф’юрі», який стояв біля бордюру трохи далі по її вулиці.

За кілька будників у протилежному напрямку мила свою машину («Рено-Дофін», на яку решта сусідів дивилися з підозрою[571]) місіс Геловей. Вилізаючи зі свого «Фольксвагена-Жука» Сейді їй помахала, місіс Геловей помахала у відповідь. Єдині на весь куток хазяйки іноземних (чужинецьких, можна сказати) автомобілів, вони відчували одна до одної природну симпатію.

Сейді пройшла доріжкою до своїх передніх дверей і на мить завагалася, нахмурившись. Двері стояли навстіж. Невже вона їх так кинула? Сейді увійшла в дім, причинивши за собою двері. Вони не захлопнулись, замок було зламано, але вона цього не помітила. На ту мить вся її увага була зосереджена на стіні понад диваном. Там, написані її власною губною помадою, літерами з фут заввишки, червоніли два слова: БРУДНА ПИЗДА.