Слава ЗСУ!

— Я маю ідею, — промовив Майк, а потім кинув погляд собі через плече. Боббі Джилл подарувала йому підбадьорливу усмішку. — Тобто ми з Боббі Джилл маєм ідею.

— Майку, «ми з Боббі Джилл маємо». Ти ж уже не хлоп’я, годі говорити по-дитячому.

— Правда, правда, перепрошую. Якщо у вас є хвилин з десять, щоб посидіти у кав’ярні, ми вам все викладемо.

Я пішов з ними. Ми випили кави. Я вислухав їхню ідею. І погодився. Іноді, коли минуле прагне гармонії, розумний прокашлюється, відкриває рота й підспівує.

6

Того вечора в квартирі наді мною завелася дика буча. Манюня Джун також доклалася до веремії на дрібний нікель, заходячись безперервним криком. Сенсу щось підслуховувати не було; все одно лаялись вони переважно російською. Нарешті десь близько восьмої там запала незвична тиша. Я вирішив, що вони полягали спати — на пару годин раніше звичайного для них часу — і це вже здалося полегшенням.

Я й сам уже думав піти до ліжка, коли раптом до бордюру причалив схожий на океанську яхту автомобіль де Мореншильда. З «Кадилака» вислизнула Джинні; елегантним чортом, як це було йому властиво, вистрибнув з-за керма Джордж. Відкривши задні двері з водійського боку, він дістав величезного плюшевого кроля, лялька мала хутро неймовірного пурпурного кольору. Я дивився на це крізь просвіт між шторами майже хвилину, перш ніж у мене в голові дзенькнула монетка: завтра ж Великодня Неділя.

Вони вирушили до знадвірних сходів. Вона йшла, Джордж попереду неї гарцював. Від його тупоту по ветхих східцях трясся весь будинок.

У мене над головою почулися стривожені голоси, приглушені, але явно запитальні. Чиїсь кроки перебігли через мою стелю, аж верхній світильник заторохтів. Чи Освальд там, бува, не вирішив, що це поліція прийшла його арештовувати? Або котрийсь з тих агентів ФБР, які назирали за ним, поки він жив на Мерседес-стрит? Я так надіявся, що серце цього сученяти застрягне йому в горлянці, щоб він ним вдавився на смерть.

Загримів кулеметний стукіт у двері на верхньому майданчику сходів, а далі життєрадісний голос де Мореншильда:

— Відкривай, Лі! Відкривай-но, ти, язичнику!

Двері відчинилися. Я одяг навушники, але нічого не почув. Тоді, коли я вже хотів було наладнати свою чарівну миску, хтось, може, Лі, а може, Марина, ввімкнули настільну лампу і заразом захований в ній жучок. Він знову працював, поки що принаймні.

— …для дитини, — проказала Джинні.

— Ой, дякую, — відповіла Марина. — Дякую вам дуже, Джинні, ви така добра!

— Не стій там, як стовп, товаріщ, зроби нам щось випити! — включився де Мореншильд. Голосом, котрий вказував на те, що його власник уже був устиг десь набратися.

— У мене є тільки чай, — сказав Лі. Роздратовано, наче невиспаний.

— От і добре, нехай буде чай. У мене в кишені є дещо, що допоможе йому поміцнішати. — Я мало не в очі побачив, як він підморгує.

Марина й Джинні перейшли на російську. Лі з де Мореншильдом — їхні важкі кроки неможливо було сплутати з жіночими — вирушили на кухонну половину, де, як мені було зрозуміло, я їх втрачу. Жінки стоять близько біля лампи, і їхні голоси перекриватимуть чоловічу розмову.

Потім Джинні англійською:

— О Боже мій, це рушниця?

Все зупинилося, включно — так мені вчувалося — з моїм серцем.

Марина розсміялася. Дзвінким, легким сміхом коктейльної вечірки «ахахаха», фальшиво, як чорт мене забирай.