Слава ЗСУ!

— Скажіть йому, що йдеться про Жана-Клода Дювальє[606] та Лі Освальда. Скажіть, що це в його інтересах.

— Ваше ім’я, сер?

Розірвати-Лопнути тут не прокотить.

— Джон Леннон[607].

— Не вішайте слухавку, будь ласка, містере Леннон. Я дізнаюся, чи він наразі доступний.

Не зазвучало жодної чекальної музики, що вже сприймалося як велике благо. Я прихилився до стіни будки, втупившись поглядом у табличку: ЯКЩО ВИ КУРИТЕ, ВВІМКНІТЬ, БУДЬ ЛАСКА, ВЕНТИЛЯТОР. Я не курив, але вентилятор все одно ввімкнув. Користі від нього було мало.

У вусі мені клацнуло так, що я аж скривився, а слідом почувся голос секретарки:

— Ви на зв’язку, містере Джон?

— Алло, — той бадьористий, самовпевнений акторський голос. — Алло? Містере Леннон?

— Алло. Це безпечна лінія?

— Що ви маєте… Так, звісно, звичайно. Одну хвилинку. Я зачиню двері.

Після невеличкої паузи він з’явися знову.

— Про що йдеться?

— Про Гаїті, друже мій, і нафтові концесії.

— А до чого тут мсьє Дювальє і той парубок Освальд? — у його голосі не прозвучало стривоженості, сама лиш життєрадісна цікавість.

— О, ви їх обох знаєте значно краще, ніж я. Називайте їх просто Бейбі Док і Лі, чого вам соромитись?

— Я дуже зайнятий сьогодні, містере Леннон. Якщо ви мені не поясните, про що взагалі мова, боюся, буду змушений…

— Бейбі Док може ухвалити те, на що ви чекаєте протягом останніх п’яти років, ліцензії на розробку нафтових родовищ у Гаїті. Вам це відомо; він права рука свого батька, він керує тонтон-макутами, і він перший у черзі на трон. Ви йому до вподоби, і ви до вподоби нам…

Голос де Мореншильда втратив акторські інтонації, став схожим на голос справжньої людини.

— Кажучи «нам», ви маєте на увазі…

— Ви усім нашим подобаєтеся, де Мореншильде, але нас непокоїть ваш зв’язок з Освальдом.

— Господи, та я з цим парубком ледь знайомий! Я його вже не бачив місяців сім чи й вісім!

— Ви бачилися з ним на Великдень. Коли привезли в дарунок його маленькій дочці плюшевого кроля.

Дуже довга пауза. А тоді:

— Так, пригадую, дійсно привозив. Зовсім про це був забув.

— І про того, хто стріляв у Едвіна Вокера, теж забули?

— Який це має стосунок до мене? Чи до мого бізнесу?

У справжність його обуреного здивування майже неможливо було не повірити. Ключове слово тут майже.

— Кажіть далі, — заохотив я. — Ви звинувачували Освальда в тому, що це зробив він.

— Я жартував, чорти б його забрали!

Я подарував йому два удари серця і лише потім промовив:

— Ви здогадалися, на яку компанію я працюю, де Мореншильде? Я вам натякну — це не «Стандард Ойл».

На іншому кінці лінії запанувала тиша, поки де Мореншильд прокручував собі в голові все те лайно, яке я йому же встиг згодувати. Хоча це не було лайном, не суцільним принаймні. Про плюшевого кроля я точно знав, знав і про те, як він почав піддрочувати Лі «як же це ти в нього промазав?», коли його дружина помітила гвинтівку. Висновок мав здаватися цілком очевидним. Моя компанія — це була та сама Компанія, і єдине питання, яке зараз хвилювало де Мореншильда — я на це сподівався, — що ще і як багато ми вже встигли піддивитися-підслухати з його беззаперечно цікавого життя.