Слава ЗСУ!

— Ви огидний!

Дійсно. І подеколи це буває так приємно.

— Мене не турбує, ким він був, але я турбуюся про Сейді, котра пережила більше болю й сердечних мук, аніж вам довелося відчути за все життя. — Тепер я вже притискав її до цегляної стіни. Вона дивилася на мене знизу вгору, побілілими від жаху очима. В інший час і в іншому місці я відчув би до неї жаль. Та не тепер. — Якщо ви бодай єдиним словом зачепите Сейді — бодай єдине слівце, бодай комусь — я докладу всіх зусиль, щоб з’ясувати, де зараз та ваша дитина, і рознесу про це звістку від краю до краю цього міста. Ви мене зрозуміли?

— Геть з мого шляху! Дайте мені пройти!

— Ви мене зрозуміли?

— Так! Так!

— От і добре. — Я відступив вбік. — Живіть власним життям, міз Келтроп. Маю підозру, воно у вас, відтоді як ви були шістнадцятирічною, доволі сіреньке — хоча й клопітке, риття в чужій брудній білизні робить людину постійно заклопотаною, — але воно ваше. А нам дайте жити нашим життям.

Вона шмигнула ліворуч вздовж цегляної стіни, в напрямку парковки поза крамницею. Очі мала вибалушені. Вони невідривно дивились на мене.

Я ласкаво всміхнувся:

— Перш ніж нам забути про цю бесіду, уявити, що її ніколи не відбувалося, хочу дати вам маленьку пораду, моя дрібненька леді. Просто від душі. Я кохаю Сейді, а до закоханого чоловіка не варто дойобуватися. Якщо ви встромлятиме носа до моїх справ — або справ Сейді — я добре постараюся, щоби зробити вас найжалюгіднішою сучкою з усіх пуристок в цілому Техасі. Така моя вам щира обіцянка.

Вона кинулася навтьоки в бік парковки. Бігла незугарно, як людина, котра давно-давно не рухалася інакше, як тільки повільною, статечною ходою. У своїй брунатній сукні завдовжки до середини литок, непрозорих панчохах і поміркованих черевиках на низьких підборах вона була втіленням тієї епохи. З вузлика в неї на голові вибилося волосся. Колись, я не мав сумніву, вона носила його розпущеним, як це подобається у жінок чоловікам, але давним-давно то було.

— І доброго вам дня! — гукнув я їй вслід.

7

Я перекладав покупки до морозилки, коли в кухню зайшла Сейді.

— Тебе так довго не було. Я почала непокоїтися.

— То все через балачки. Ти ж знаєш, як воно в Джоді. Завжди стрінеться хтось охочий потеревенити.

Вона посміхнулась. Посмішка їй давалася вже трішки легше.

— Ти такий ласкавий.

Я подякував Сейді, повідомивши їй, що це вона ласкава дівчина. Одночасно загадуючись, чи розповість Келтроп щось Фреду Міллеру, іншому члену шкільної ради, котрий теж вважав себе охоронцем міської моралі. Щодо цього я мав сумніви. Проблема полягала не просто в тому, що я знав про її юнацьку нерозсудливість; я ставив на меті її налякати. Це подіяло на де Мореншильда, так само це подіяло й на неї. Залякування людей — брудна справа, але ж хтось її мусить робити.

Сейді перетнула кухню й обняла мене однією рукою.

— Як би ти поставився до вікенду у «Кендлвудських Бунгало» перед початком занять у школі? Як тоді, в наші колишні часи? Сейді іноді буває занадто розв’язною, чи не так?

— Ну, що тут сказати, хіба що, коли як, — я вхопив її в обійми. — Мова йде про безстидний вікенд?

Вона спалахнула. Тільки шкіра біля шрамів залишалася білою, лискучою.

— Абсолютно безстидний, сеньйоре.

— Ну, тоді чим швидше, тим краще.