Слава ЗСУ!

«Я загубився, гаразд, — думав я. — Мені потрібен хтось, хто підкаже мені дорогу, як ото був зробив той хлопець в Нью-Орлеані. До готелю „Мунстоун“».

Тільки то був не «Мунстоун»; мій готель називався «Монтелеон». А готель, у якому я зупинився, коли приїхав до Далласа, звався… звався…

Мить я вірив, що те слово зараз спурхне геть, як подеколи навіть зараз ім’я Сейді від мене тікало. Але тоді я побачив швейцара, і всі ті сяючі вікна, що виходять на Комерс-стрит, і в мені клацнув вмикач.

Я зупинився в готелі «Адольфус». Так. Бо він неподалік від…

Не згадалося. Ця частина все ще лишалася заблокованою.

— Милий? Все гаразд?

— Так, — сказав я. — А що?

— Ти наче здригнувся.

— То нога. Невеличкий спазм.

— Тут нічого на вигляд знайомого?

— Ні, — відповів я. — Нічого такого.

Вона зітхнула:

— Чергова ідея загнулася. Гадаю, нам уже варто повертатися. Хочеш, я поведу?

— Мабуть, краще ти.

Я пошкутильгав до пасажирського сидіння: «Готель „Адольфус“. Запиши, коли повернешся до „Едемських перелогів“. Щоб не забути».

Коли ми вже були в тій трикімнатній квартирці з пандусами, шпитальним ліжком і поручнями по боках унітаза, Сейді сказала, що мені варто полежати:

— І прийняти якусь із тих пігулок.

Я пішов до спальні, зняв з себе туфлі — повільний процес — і ліг. Хоча пігулки не прийняв. Хотів, щоб розум залишався чистим. Відтепер він мусить завжди лишатися чистим. Кеннеді й Даллас були всього лиш за п’ять днів попереду.

«Ти зупинився в готелі „Адольфус“, бо він неподалік від чогось. Від чого?»

Ну, він стоїть неподалік від опублікованого в газеті маршруту кортежу, що звужує поле пошуку до… всього лиш до пари тисяч будівель. Не кажучи вже про пам’ятники, статуї та стіни, за якими може сховатися гаданий снайпер. Скільки завулків вздовж маршруту? Десятки. Скільки естакад з відкритою лінією вогню на Західній Мокінгберд-лейн, на Леммон-авеню, на бульварі Черепаховий Ручай? Кортеж проминатиме їх усі. А скільки їх іще на Головній вулиці і Х’юстон-стрит?

«Тобі треба згадати або хто він, або звідки він стрілятиме».

Якби я мав перше, то пригадав би й інше. Це я знав. Але мій розум не переставав повертатися до тієї церковки на 20-му шосе, де ми були розвернулися їхати назад. Храму Крові Спасителя на Трасі-Бджілці. Чимало людей вбачали у Кеннеді спасителя. Ел Темплтон, так напевне. Він…

Очі в мене вибалушилися, мені перехопило подих.

В іншій кімнаті задзвонив телефон, і я почув, як Сейді відповідає, намагаючись говорити якомога тихіше, бо думає, ніби я сплю.

СЛОВО ОГА ВСЕ ЛА ОГО.

Я згадав той день, коли побачив повне ім’я Сейді з прикритою його частиною, отже, я прочитав його тоді як ДОРІС ДАН. То був обертон того вектора подій. Я заплющив очі і змусив себе побачити церковну дошку оголошень. А потім уявив, ніби я закриваю долонями літери ОГА ВС ОГО.

Залишилося СЛОВО ЕЛА.

Нотатки Ела. «Я мав його зошит».

Але де? Де він тепер?

Прочинилися двері спальні. Зазирнула Сейді.

— Джейку. Ти спиш?

— Ні, — відповів я. — Просто лежу, відпочиваю.

— Ти що-небудь пригадав?

— Ні, — збрехав я. — Вибач.

— Час усе ще є.

— Так. Мені щодня згадується щось нове.