Слава ЗСУ!

Вона стисла мою руку. Пальці в неї були холодними.

— Найдовша в моєму житті ніч, ти, безпутній чоловіче. Я майже очей не зімкнула.

— Я зате переспав за тебе, хоча й заснув вже перед світанком. Якби ти не прийшла, я, певно, проспав би і вбивство президента.

А що, нівроку депресивне закінчення було б?

— Мерседес тягнеться квартали й квартали, я їхала й їхала. А потім побачила кінець вулиці на парковці під великою стіною, наче задня частина якогось супермаркету.

— Майже вгадала. То склад «Монтгомері Ворда».

— А тебе ані сліду. Передати не можу, як мені було на душі важко. А тоді… — Вона вишкірилася. Усмішка, попри шрам, була осяйною, милою. — Тоді я побачила цей червоний «Шеві» з дурнуватими крилами, схожими на жіночі брови. Яскравий, як неонова вивіска. Я кричала і била кулаками по панелі свого «Жука», аж мені руки заболіли. І от я…

Низький, з рипом, стогін почувся з правого переднього боку «Шеві», і нас раптом понесло прямо на ліхтарний стовп. Щось почало сильно битися з-під машини. Я закрутив кермом. Воно стало лячно неслухняним у моїх руках, але мені вистачило сили уникнути лобового зіткнення зі стовпом. Тільки той бік, де сиділа Сейді, продерся об нього з моторошним верещанням металу об метал. Її дверцята вгиналися всередину, і я смикнув її до себе, на середнє сидіння. Ми зупинилися з капотом, що нависав над хідником, машина застигла похиленою на правий бік. «Це не просто лопнув балон, — подумав я. — Це була, курва, смертельна загроза».

Сейді дивилася на мене, ошелешена. Я розсміявся. Як уже зазначалося, іноді просто не залишається нічого іншого робити.

— Вітаю тебе в минулому, Сейді, — промовив я. — Отак ми тут і живемо.

4

Зі свого боку вийти вона не могла; пасажирські дверцята можливо було відкрити тільки ломом. Вона посунулася до кінця і вилізла крізь мої. Кілька людей дивились на нас, але небагато.

— Агов, що трапилось? — спитала жінка з дитячою коляскою.

Все стало зрозумілим, коли я обійшов машину спереду. Відірвалося праве переднє колесо. Воно лежала за двадцять футів позаду нас, наприкінці кривого рівчачка в асфальті. Рваний кінець осі сяяв на сонці.

— Колесо зіскочило, — відповів я жінці з дитячою коляскою.

— Ох ти ж Господи, — ойкнула вона.

— Що робитимемо? — спитала Сейді тихо.

— Ми придбали страховий поліс, настав час отримувати компенсацію. На найближчу автобусну зупинку.

— Моя валізка…

«Так, — подумав я, — і Елові нотатки. Мої рукописи — той гівняний роман, який нічого не важить, і спогади, які значать для мене багато. Плюс гроші». Я поглянув на годинник. Чверть по дев’ятій. У готелі «Тексес» Джекі одягає на себе той рожевий костюм. Ще година чи трохи більше політики, а потім кортеж вирушить на авіабазу Карсвел, де стоїть президентський літак. Маючи таку відстань між Форт-Вортом і Далласом, пілоти не встигнуть навіть шасі прибрати[662].

Я вперто думав.

— Чи не бажаєте скористатися моїм телефоном, подзвонити комусь? — запитала жінка з коляскою. — Мій дім он там, трохи далі по вулиці. Вона огледіла нас, у Сейді шрам, я кульгавий. — Ви поранилися?

— Ми в порядку, — промовив я, беручи Сейді під руку. — Ви не могли б самі зателефонувати до автосервісу і попросити їх відбуксирувати машину. Я розумію, що прошу забагато, але ми жахливо запізнюємося.