Слава ЗСУ!

10

Ми йшли вздовж Північної Перл-стрит… тобто, це Сейді йшла, а я радше шкандиляв. З костуром почувалося у стократ краще, але несхоже було, що ми дістанемося перехрестя Х’юстон і В’язової раніше дванадцятої тридцяти.

Попереду виднілося риштування. Хідник вів попід нього. Я спрямував Сейді на інший бік вулиці.

— Джейку, навіщо заради…

— Бо воно завалиться на нас. Повір моєму слову.

— Нам треба поїхати. Нам насправді треба… Джейку? Чому ти зупинився?

Я зупинився тому, що життя — це пісня, а минуле гармонізується. Зазвичай ті гармоніки нічого не означають (так я тоді думав), але вряди-годи якийсь відважний мандрівник до Країни Було може котроюсь з них скористатися до діла. Я молив усім своїм серцем, щоб це був саме той випадок.

Припаркований на розі Перл-стрит і Сан-Хасінто, стояв кабріолет «Форд-Санлайнер» випуску 1954 року. Мій був червоним, а цей темно-синім, проте все ж таки… можливо…

Я поспішив до нього й посмикав пасажирські дверцята. Замкнені. Звісно. Інколи отримуєш якийсь передих, але щоб повсякчас на дурничку? Ніколи.

— Ти збираєшся кинути перемичку на запалювання?

Я поняття не мав, як це робиться, хоча мав підозру, що важче, аніж це показували в «Хроніках Бурбон-стрит»[670]. Але знав, як підняти костур, тож методично гатив кутом його підпахвеного сідельця у вікно, поки воно не перетворилося на потріскану глазур, прогнувшись досередини. Ніхто на нас не дивився, бо нікого не було на хіднику. Всі події відбувалися на південний схід звідси. Звідтіля до нас долітало прибійне ревіння товпищ, які зараз збиралися на Головній вулиці в очікуванні прибуття Кеннеді.

Бездрузкове скло провисло. Я обернув костур іншим боком і кінцем з гумовим на ньому копитом попхнув скло всередину. Комусь з нас доведеться сісти позаду. Тобто, якщо взагалі вдасться поїхати. Ще в Деррі я був зробив собі дублікат ключа запалювання і приліпив його клейкою стрічкою до дна бардачка, накривши паперами. Може, й цей хлопець зробив так само? Може, саме цей гармонійний обертон сягає аж так далеко. Малоймовірно… але ймовірність того, що Сейді знайде мене на Мерседес-стрит, була такою мильною, що хоч у небо її пузирем пускай, але ж зрослося. Я натиснув хромовану кнопку на бардачку цього «Санлайнера» і почав лапати всередині.

«Гармонізуйся, сучий ти сине. Прошу, гармонізуйся. Допоможи мені бодай тут і тепер».

— Джейку? Чому ти вважаєш, ніби…

Мої пальці щось намацали, і я витяг бляшаночку від льодяників для горла «Сакретс». Відкривши її, я знайшов там не один ключ, а цілих чотири. Я не знав, що можна було відімкнути іншими трьома, але той, який був потрібен мені, я впізнав відразу. Я впізнав би його в суцільній темряві, просто за формою.

Бодай мені грець, я обожнював цю машину.

— Бінго, — промовив я і ледь не завалився, коли вона вхопила мене в обійми. — Ти кермуй, серденько. Я сяду позаду, хай коліно трохи відпочине.

11

Ясно було, що не варто навіть потикатися на Головну вулицю; її вже мусили б заблокувати рогатками та поліцейськими автомобілями.

— Їжджай по Пасифік-авеню, допоки буде можливо. А потім вже бічними вулицями. Просто тримайся правіше гамору натовпу і все буде окей.

— Скільки у нас іще часу?

— Півгодини.

Насправді залишалося двадцять п’ять хвилин, але я гадав, що півгодини звучить трохи оптимістичніше. Крім того, я не бажав від неї каскадерської їзди, через яку ми ще швидше могли потрапити в халепу. Час ми ще мали — теоретично принаймні, — але ще одна аварія, і нам гаплик.