знайди книгу для душі...
Я не перебував під арештом у формальному сенсі, але мене затримали, відвізши до поліцейської дільниці в патрульному автомобілі. Наприкінці цієї поїздки люди — дехто з них репортери, проте здебільшого прості громадяни — гатили у вікна, зазирали досередини. Якось безсторонньо, відчужено, я думав, що ось зараз мене можуть витягти, а там і лінчувати за замах на вбивство президента. Мені це було байдуже. Що мене найбільше хвилювало, це моя скривавлена сорочка. Я хотів її зняти; і я ж хотів носити її довіку. То була кров Сейді.
Ніхто з копів на передньому сидінні не ставив мені жодних запитань. Я гадаю, хтось наказав їм не робити цього. А якби вони мене
Мене посадили до кімнати, що була білою, як крига. Там стояв стіл і три тверді стільці. На один з них я й сів. Ззовні дзвонили телефони, стрекотали телетайпи. Туди-сюди ходили люди, голосно балакали, подеколи кричали, подеколи сміялися. Сміх той звучав істерично. Так люди сміються, коли розуміють, що чудом уникли небезпеки. Врятувались від кулі, так би мовити. Можливо, так сміявся Едвін Вокер увечері десятого квітня, коли, говорячи з репортерами, вичісував собі з волосся скляні осколки.
Ті самі два копи, котрі привезли мене з Книгосховища, обшукали мене й забрали мої речі. Я спитав, чи можу залишити собі два останніх пакетики порошку Гуді. Копи порадились між собою, потім розірвали пакетики й випорожнили їх на покритий шрамами від сигаретних опіків і вирізаних на ньому ініціалів стіл. Один з них, послинивши палець, покуштував порошок і кивнув: «Води?»
— Ні. — Я згріб порошок і висипав собі до рота. Той був гірким. Мені це подобалось.
Один коп вийшов. Другий попрохав у мене мою скривавлену сорочку, котру я неохоче зняв і віддав йому. Потім наставив на нього палець.
— Я розумію, це доказ, але ви мусите ставитися до неї з повагою. Кров на ній належить жінці, яку я кохав. Для вас це може нічого не значити, але це також кров жінки, котра допомогла запобігти вбивству президента Кеннеді, і це щось важить.
— Нам лише треба визначити тип крові.
— Гаразд. Але вона входить до переліку моїх особистих речей. Я хочу отримати її назад.
— Звичайно.
Повернувся той коп, котрий виходив, він приніс просту білу нижню сорочку. Вона була схожа на ту, яка була на Освальді — чи то
Я прибув до маленької білої кімнати для допитів о першій двадцять. Приблизно через годину (точно я судити не можу, бо там не було годинника, а мій новий «Таймекс» забрали разом з рештою моїх особистих речей) ті самі двоє копів привели мені приятеля, фактично старого знайомого: з великим чорним саквояжем сільського лікаря до кімнати увійшов доктор Малколм Перрі. Я зустрів його без особливого здивування. Він був тут, у поліцейському відділку, бо не мусив зараз виймати у шпиталі Паркленд фрагменти кулі й кісток з мозку Джона Кеннеді. Ріка історії вже почала текти в новому напрямку.
— Привіт, докторе Перрі.
Він кивнув: «Містере Емберсон».
Останній раз, коли ми з ним бачились, він звав мене Джорджем. Якби я мав якісь сумніви щодо того, чи підозрюють мене, це б їх тільки посилило. Але я їх не мав. Я був там, і я знав, що мусить трапитися. Бонні Рей Вільямс уже їм, мабуть, усе розказав.
Olexandr 20.10.2022
Коли пишуть про Стівена Кінга, а пишуть чимало, то це майстер жахів. Це правда, але геніальну ліричну сцену (це тут про книгу) - завершальну сцену в його “11.22.63”, до якої хочеться повертатись безліч разів, IMHO, просто нема з чим порівняти.
Серіал, якщо порівнювати з книгою, звичайно що схематичний, хоч і дає уявлення про її сюжет. Але відчути геніальну ліричну фінальну сцену, книги звісно, без попереднього прочитання книги думаю навряд чи можливо.
anonymous13267 19.08.2014
Суперова книга!
anonymous11595 19.07.2014
класна)