Слава ЗСУ!

— Я вважав його несповна розуму, але мені подобалася його сім’я. — Це була чиста правда. Мені дійсно подобалася його сім’я, і я дійсно вважав його несповна розуму.

— Як міг фаховий освітянин, як ви, жити в такому паскудному районі Форт-Ворта, от що дивно, по-перше? — запитав Фріц.

— Я намагався написати роман. Я зрозумів, що не можу цього робити, викладаючи в школі. Мерседес-стрит ще та діра, але там було дешево. Я гадав, що написання книги займе щонайменше рік, а це означало, що я мушу розтягувати свої заощадження. Коли довкілля мене гнітило депресією, я уявляв собі, ніби живу в мансарді на Лівому Березі.

Фріц:

— Ваші заощадження включали гроші, які ви вигравали в букмекерів?

Я:

— Наразі я скористаюся п’ятою поправкою[676].

Віл Фріц на це буквально розреготався.

Гості:

— Отже, ви познайомилися з Освальдом і заприятелювали з ним.

— Це дуже приблизне визначення. Неможливо стати близьким другом божевільного. Принаймні для мене це неможливо.

— Продовжуйте.

— Лі з родиною звідти переїхали; я залишився жити там. А тоді одного дня він мені зненацька дзвонить і каже, що тепер вони з Мариною живуть на Елсбет-стрит у Далласі. Сказав мені, що район там кращий, а оренда дешева і повно вільних квартир.

Я повідав Фріцу й Гості, що на той час уже встиг втомитися від Мерседес-стрит, тому поїхав до Далласа, ми посиділи з Лі в кафетерії «Вулворта», потім пройшлися по району. Я винайняв квартиру на першому поверсі буднику № 214 на Західній Нілі-стрит, а коли там звільнилася верхня квартира, я повідомив про це Лі. Відповів, так би мовити, люб’язністю на люб’язність.

— Його дружині не подобалось їхнє житло на Елсбет-стрит, — пояснив я. — Будинок на Західній Нілі-стрит відтіля містився всього лиш за рогом, але був набагато кращим. Отже, вони переїхали.

Я не мав поняття, наскільки детально вони перевірятимуть мою історію, наскільки добре триматиметься купи хронологія, чи що може наговорити їм Марина, але все це для мене було неважливим. Мені потрібен був лише час. Навіть напівдостовірна історія могла мене забезпечити потрібним часом, особливо коли агент Гості зараз змушений торкатися мене не інакше, як в лайкових рукавичках. Якби я розповів усе, що знав про його стосунки з Освальдом, решту кар’єри він, скоріш за все, відбував би, морозячи собі сраку десь у Фарго[677].

— А потім трапилось дещо, що змусило мене нашорошити вуха. В минулому квітні це сталося. Перед самим Великоднем. Я сидів за столом у себе на кухні, працював над своїм романом, коли раптом під’їжджає дорогий автомобіль — «Кадилак», я гадаю — і з нього виходять двоє. Якийсь чоловік з жінкою. Добре одягнені. Вони привезли ляльку для Джуні. Це…

Фріц:

— Ми знаємо, хто така Джуні Освальд.

— Вони піднялися нагору, і я почув, як той парубок — у нього ще такий, начебто німецький, акцент і голос гучний, як з гармати, — я почув, як він каже: «Лі, як же це ти в нього промазав?»

Гості нахилився вперед, з очима вибалушеними, ось-ось вискочать з його масного обличчя:

— Що?

— Те, що чули. Тож я перевірив по газетах, і вгадайте що? Хтось за чотири чи п’ять днів перед тим стріляв у якогось відставного генерала. Велику шишку серед правих політиканів. Якраз того ґатунку, що ненавидів Лі.

— І що ви зробили?