Слава ЗСУ!

Фріц:

— Заспокойтесь, містере Емберсон. Ніхто вас ні в чому не звинувачує. — (Підтекст: поки що.)

Я глибоко зітхнув.

— Ви говорили з доктором Перрі? Ви прислали його оглянути мене й подбати про моє коліно, тож, можливо, й говорили? Таким чином, вам мусить бути відомо, що в серпні мене було жорстоко, ледь не до смерті побито. Людина, котра наказала мене побити — і брала безпосередню участь у самому побитті, — це букмекер на ім’я Аківа Рот. Я не думаю, щоб він планував завдати мені аж таких великих ушкоджень, але, можливо, я допік його знущальними жартами і він оскаженів. Я не пам’ятаю. Я багато чого не пам’ятаю після того дня.

— Чому ви не подали заяву, коли це трапилося?

— Бо я перебував у комі, детективе Фріц. Коли вийшов з коми, нічого не пам’ятав. Коли нарешті пам’ять почала повертатися — принаймні частково, — я згадав, що Рот казав, що він пов’язаний з букмекером з Тампи, з котрим я колись мав справи, і новоорлеанським гангстером на ім’я Карлос Марчелло. Таким чином мені звертатися до копів було ризиковано.

— Ви хочете сказати, що у нас в ДДП нечисто? — не знаю, чи Фріц насправді так сильно розсердився, чи так добре грав, але мені то було байдуже.

— Я кажу, що дивлюся «Недоторканних» і знаю, що мафія не любить донощиків. Я купив револьвер для особистого захисту — на що маю право згідно з другою поправкою до Конституції, і я носив його при собі. — Я показав на пакет «докази». — Оцей револьвер.

Гості:

— Де ви його купили?

— Я не пам’ятаю.

Фріц:

— Ваша амнезія доволі зручна, чи не так? Ніби сюжет з «Таємної бурі» або з «Допоки крутиться світ»[675].

— Поговоріть із Перрі, — повторив я. — А ще придивіться до мого коліна. Я поранив його знову, коли мчав на шостий поверх, щоб урятувати життя президента. Про що розповім пресі. Також я розповім репортерам, що в нагороду за виконання свого обов’язку американського громадянина я отримав допит в душній кімнатці, де мені не запропонували навіть склянку води.

— Ви хочете води? — спитав Фріц, і я зрозумів, що все може закінчитися добре, якщо я не схиблю. Президент уник загибелі чудом. Ці двоє — не кажучи вже про шефа поліції Далласа Джеса Каррі — перебуватимуть під величезним тиском, від них вимагатимуть показати героя. Оскільки Сейді загинула, у них залишився лиш я.

— Ні, — сказав я, — але ко’а-коли вип’ю залюбки.

6

Чекаючи на свою колу, я згадав, як Сейді сказала: «Ми залишаємо за собою слід з милю завширшки». І це була правда. Але може, мені вдасться використати це собі на користь. Тобто якщо певний водій тягача з певної авторемонтної станції «Ессо» у Форт-Ворті зробив так, як я його просив зробити в записці, заткнутій під двірник на лобовому склі мого «Шевроле».

Фріц закурив сигарету й штовхнув пачку по столу до мене. Я похитав головою, і він її прибрав.

— Розкажіть нам, як ви з ним познайомились, — мовив він.

Я розказав, що познайомився з Лі на Мерседес-стрит і ми заприятелювали. Я слухав його просторікування про фашистсько-імперіалістичний режим в Америці, і чудесну соціалістичну державу, яка розквітає на Кубі. Куба — це ідеал, казав він. Росію захопили нікчемні бюрократи, тому він звідти й поїхав. А на Кубі є Дядьо Фідель. Лі не доходив до того, аби стверджувати, що дядько Фідель гуляє по воді, яко по суші, але давав це зрозуміти.