Слава ЗСУ!

Розділ 30

1

Зі свого останнього «Ґрейгаунда» я вийшов на автовокзалі на Майнот-авеню в Оберні, у Мейні, щойно після полудня двадцять шостого листопада[685]. Після понад вісімдесяти годин майже безперервної їзди, полегшеної хіба короткими западаннями в сон, я почувався ніби плодом власної уяви. Було холодно. Прочищаючи собі горло, Бог попльовував снігом з брудного, сірого неба. На заміну кухарській уніформі я купив собі джинси та пару робочих сорочок з цупкого батисту, але цієї одяганки аж ніяк не було достатньо. Живучи в Техасі, я забув, якою буває погода в Мейні, але це вмент пригадало моє тіло, почавши тремтіти. Першу зупинку я зробив у «Луї для чоловіків», де наміряв собі куртку зі смушковою підкладкою й поніс її до касира.

При моєму наближенні він поклав на прилавок Люїстонську «Сан», яку був щойно читав, і я побачив свою фотографію — так, ту, що містилася в річному альбомі ДКСШ — на передній шпальті газети. ДЕ ДЖОРДЖ ЕМБЕРСОН? — вимогливо запитував заголовок. Касир відбив продаж і подав мені чек. Я поплескав по власному фото:

— Що таке в світі могло трапитись із цим парубком, як ви гадаєте?

Касир подивився на мене й знизав плечима:

— Він не бажає публічності, і я його не ганю. Я сам жах як дуже кохаю свою дружину, і якби вона раптом померла, я теж не бажав би, аби мене знімали для газет чи показували мою зарюмсану пику по телевізору. А ви?

— Так само, — відповів я. — Гадаю, що так само.

— На місці цього парубка я не спливав би на поверхню аж до 1970-го. Нехай вляжеться цей ґвалт. Як щодо гарного головного убору до вашої куртки? Тільки вчора отримав партію фланелевих кашкетів. Зі зручними, щільними клапанами.

Отже, до нової куртки я купив собі й кашкет. А потім, помахуючи портфелем у цілій руці, прошкутильгав два квартали назад до автобусної станції. Душа воліла негайно їхати у Лізбон-Фолз, упевнитися, що кроляча нора залишається на своєму місці. Але якщо все там так, як і було, я навряд чи встою перед спокусою і скористаюся нею, а раціональна частка в мені розуміла, що після п’яти років прожитих в Країні Було, я не готовий до лобового зіткнення з тим, що в моїй уяві стало Країною Буде. Спершу я потребував відпочинку. Справжнього відпочинку, а не куняння в автобусному кріслі під вереск малих дітей та регіт піддатих дорослих.

При узбіччі стояло штук п’ять таксі, сніг уже не просто попльовував згори, а вихрився навкруги. Я заліз до першої машини, радіючи теплу з обігрівача. До мене обернувся водій, товстий дядько зі значком на виношеному капелюсі: ЛІЦЕНЗОВАНІ ПЕРЕВЕЗЕННЯ. Абсолютно мені незнайомий, але, коли він вмикав радіо, я знав, що те буде налаштоване на станцію WAJAB, яка віщає з Портленда, а коли він з нагрудної кишені потягнув сигарети, я знав, що куритиме він «Лакі Страйк». Який гук, таке й відлуння.

— Куди, патроне?

Я сказав, щоб відвіз мене до кемпінгу «Модрина» на 196-му шосе.

— Зробимо.

Він увімкнув радіо, й ми отримали «Міракелз», що співали «Мікі Мавпеня»[686].

— Ці теперішні танці! — пробурчав він, дістаючи цигарки. — Ніц більше не роблять, як ото лише вчать дітей труситись та вихлятись.

— Танці — це життя, — мовив я.

2

Реєстраторка була іншою, але в кімнату вона мене поселила ту саму. Звичайно, а як інакше. Плата була трішки вищою, і замість старого телевізора стояв новий, але до його «заячих вушок» було притулено те саме оголошення: НЕ ВИКОРИСТОВУЙТЕ ФОЛЬГИ! Сигнал був так само паскудним. І ніяких новин, тільки мильні опери.