Слава ЗСУ!

— Просто людина, — промовив я з найбільш заспокійливою з моїх інтонацій. — Ніхто такий, через кого тобі варто тривожитися. Мене звуть Джорджем. А як твоє ім’я?

— Мазефакер! — гарикнув він, відповзаючи від мене ще далі. Якщо це було його ім’я, то безумовно доволі незвичайне. — Ти не мусиш тут бути!

— Не хвилюйся, я вже йду, — я підхопив портфель, демонструючи свою щирість, але він втиснув голову в свої худющі плечі аж по вуха, так, ніби боявся, що я на нього накинусь. Він був як той собака, котрого били так часто, що він більше не очікує якогось іншого з собою поводження. — Без проблем, все путньо.

— Забирайся, сучий виблядку! Вертай туди, звідки з’явився, й облиш мене в спокої.

— Домовились.

Я все ще не відійшов від переляку, якого він мені завдав, і залишковий адреналін у мені погано мирився з жалістю, яку я відчував, не кажучи вже про роздратування. Таке ж роздратування я відчував з Кристі, коли, повернувшись додому, знаходив свою дружину знову п’яною на лайно, незважаючи на всі її обіцянки схаменутись, поводитися розважливо й кинути пити раз і назавжди. Комбінація емоцій, помножена на денну спеку пізнього літа, викликала в моєму шлунку легке відчуття нудоти. Не найкращий, либонь, початок для рятувальної місії.

Я згадав про «Кеннебекську фруктову» і яке добре було там кореневе пиво; буквально побачив подих морозної пари з холодильника, коли Френк Анічетті діставав звідти великий кухоль. У нього взагалі там райська прохолода. Не довго мудруючи, я вирушив у напрямку крамниці, мій новий (але делікатно обстріпаний по кутах) портфель бився збоку мені об коліно.

— Гей! Егей, ти, яктамтебе!

Я обернувся. Пияк намагався звестись на рівні, використовуючи стіну сушарні, як підпорку. Він уже почистив свій капелюх і притискав його до грудей. Тепер він почав його ніяково м’яти.

— Маю жовту картку від зеленого фронту, тож давай сюди бак, мазефакер. Сьо’ні день подвійної ціни.

Отже, ми повернулись до ритуалу. Вже легше. Проте я завбачливо постарався не дуже до нього наближатися. Не бажав знову його налякати чи спровокувати на новий напад. Я зупинився за шість футів від нього й простягнув руку. Монета, яку дав мені Ел, блищала на моїй долоні.

— Зайвого долара не маю, але ось, держи півбака.

Він завагався, тримаючи тепер капелюх у лівій руці.

— І не надійся, що відсмокчу.

— Спокусливо, але, гадаю, я перетерплю.

— Га?

Він перевів погляд з п’ятдесятицентовика на моє обличчя, потім знову назад на монету. Підняв праву руку, щоб витерти слину собі з підборіддя, і я помітив ще одну різницю проти попереднього разу. Нічого особливо разючого, але достатньо, щоб я засумнівався в беззаперечності Елового твердження, що кожний раз цілком той самий.

— Мені все одно, візьмеш ти чи ні, але швидше вирішуй, — промовив я. — На мене чекають справи.

Він вхопив монету і знову зіщулився під стіною сушарні. Очі в нього були великі, вологі. Цівка слини знову поповзла його підборіддям. Ніщо в світі не зрівняється в гламурній чарівливості з алкоголіком в останній стадії; я просто собі уявити не можу, чому це «Джим Бім», «Сіґрам» і «Крутий лимонад Майка»[126] не використовують такі образи в своїх рекламних кампаніях. Пий «Бім» і побачиш найвищого класу глюки.

— Хто ти? Що ти тут робиш?

— Роботу, я гадаю. Послухай, ти не пробував звернутися до АА зі своїми проблемами з алко…

— Пішов ти на хер, Джимла!