Слава ЗСУ!

— Горбатий пагорб?

— Так, це ми тут його так називаємо. Якщо у вас більше нема питань, я ще мушу зробити тут деякі перестановки.

Коли я вийшов на вулицю, з неба вже почало спливати світло. Єдине, що я живо пам’ятаю про час, прожитий мною в Деррі у вересні-жовтні 1958 року, це те, як там завжди здавалося, що вечір настав надто рано.

Через одну вітрину від «Одягу & Аксесуарів» містилася крамниця спорттоварів Мехена, де відбувався «ОСІННІЙ РОЗПРОДАЖ ЗБРОЇ». Всередині я побачив, як двоє чоловіків прицінюються до рушниць, а на них схвально дивиться літній клерк з краваткою-шнурком (і з шиєю, мов шнурок, як на те пішло). На протилежному боці Каналу тягнувся ряд дешевих барів того типу, де ти можеш отримати кухоль пива й порцію віскі за п’ятдесят центів, а вся музика в їхньому джукбоксі «Рок-Ола»[160] виявиться в стилі кантрі-енд-вестерн. Назви вони мали «Затишний куточок», «Джерело благовоління» (що його завсідники, як я про це потім дізнався, називали «Відром крові»), «Два брати», «Золота шпиця» та «Тьмяний срібний долар».

Перед останнім стояв квартет джентльменів пролетарського вигляду, котрі дихали вечірнім повітрям й роздивлялись на мій кабріолет. Всі були екіпіровані кухлями з пивом і сигаретами. Лиця їхні ховалися в тіні пласких твідових і бавовняних кашкетів. Ноги їхні були взуті у великі, безбарвні робочі берці того типу, що їх мої учні 2011 року називали гівнодавами. Троє з чотирьох мали на собі підтяжки. На мене вони дивилися абсолютно безвиразно. На мить мені пригадався той собака, що гнався за моєю машиною, оскаженіло кусаючи колеса, а тоді я перетнув вулицю.

— Джентльмени, — звернувся я, — що тут подають?

Якусь хвилину всі мовчали. Коли я вже вирішив, що відповіді не дочекаюсь, той, що без підтяжок, врешті промовив:

— Бад та Мік, що ж іще? Ти здалеку?[161]

— З Вісконсину.

— Добре тобі, — буркнув один з них.

— Щось ніби пізненько, як на туриста, — зауважив інший.

— Я в бізнесових справах, але подумав, поки я тут, чи не розшукати мені старого знайомого по службі у війську. — Жодної реакції, якщо не вважати відповіддю те, що один з них кинув свій недопалок на тротуар, а потім плюнув, погасивши його в калюжі харкотиння, розміром як середня мушля. А проте я не здавався. — Скіп Даннінг його ім’я. Чи хтось з вас, хлопці, знає такого Даннінга?

— Смішніше було б хіба якусь льоху поцілувати, — кинув Безпідтяжко.

— Перепрошую?

Він підкотив очі під лоба й опустив кутики губ у виразі, що його демонструє той, хто втратив усяке терпіння перед тупаком, котрий не має жодної перспективи коли-небудь порозумнішати.

— У Деррі повно Даннінгів. Зазирни к чорту до телефонної книги, — кинув він і вирушив назад до бару. І його почет слідом. Безпідтяжко прочинив для них двері, а потім знов обернувся до мене.

— Що там всередині («все’дні»), у тому «Форді»? Восьмициліндровий?

— Верхньоклапанний, — сподіваючись, що прозвучало це так, ніби я сам розумію, що воно означає.

— Путньо бігає?

— Непогано.

— То, може, ти сядеш та й поїдеш собі он туди, на пагорб. Там є порядні корчми. Ці бари для фабричних. — Безпідтяжко окинув мене холодним поглядом, що вже не був новиною для мене в Деррі, але до якого я так ніколи й не звик. — На тебе й так люди ґавляться. А буде їх іше більш, коли друга зміна вироїться з фабрик Страяра та Бутільєра.