Слава ЗСУ!

— Хто ви, міс? — запитав я.

— Беві-Беві, що живе на греблі, — відповіла вона, знову заходячись сміхом. — Вибачте, наш Річі дурник, але ж я не маю виправдання. Беверлі Марш. Ви ж нетутешній, правда?

Це якимсь чином усі тут впізнавали в мені моментально.

— Атож, але ви двоє також не скидаєтеся на тутешніх. Ви перші деррійці з усіх, яких я зустрічав, котрі не виглядають… понурими.

— Йо-йо, це таки понуре-в-гузні місто, — погодився Річі, знімаючи з платівки тонарм. Той уже якийсь час знову й знов затинався на останній канавці.

— Я розумію, тутешній люд небезпідставно хвилюється за дітей, — промовив я. — Завважте, я тримаюсь від вас на відстані. Ви, дітки, на галявині, а я на хіднику.

— Щось не дуже вони хвилювалися, коли тут відбувалися вбивства, — буркнув Річі. — Ви знаєте про ті вбивства?

Я кивнув.

— Я зупинився в «Таун Хаусі». Один із тамтешніх працівників мені розповідав.

— Йо, тепер, коли все позаду, всі страшенно почали перейматися дітьми. — Він сів поряд з Беві, що живе на греблі. — А коли все те тривало, ніхто й сракою не ворухнув.

— Річі, — закинула дівчина. — Біп-біп.

Цього разу хлопець спробував на нас жахливу імітацію Хамфрі Богарта[176]:

— Але ж це правда, кралечко. Та ти й сама знаєш, що це правда.

— Все вже минулося, — обернулась до мене Беві. З лицем серйозним, як в очільника Торгівельної палати. — Вони про це просто ще не знають.

— Вони означає всіх мешканців міста чи тільки дорослих?

Вона знизала плечима, немов кажучи «яка різниця».

— Натомість ви знаєте.

— Фактично так і є, — підтвердив Річі. Він дивився на мене виклично, проте в його очах поза підремонтованими окулярами так і сяяв той самий маніакальний гумор. На мій здогад, цей вираз ці очі ніколи не полишав.

Я ступив на галявину. Діти не кинулися з криками врозтіч. Навпаки, Беві посунулася на лаві (штовхнувши ліктем Річі, щоб і той подався), звільнивши місце для мене. Вони були або вельми хоробрими, або недоумкуватими, а втім, на дурних вони не скидалися.

А тоді дівчина промовила дещо таке, від чого мене ніби громом вдарило.

— А я вас звідкись знаю? Ми вас знаємо?

Раніше ніж я встиг щось сказати, вклинився Річі:

— Ні, це не те. Це… ну, мені не знати. Ви чогось хочете, містере Емберсон? Маєте до нас якусь справу?

— Наразі так. Бажаю деякої інформації. Але як ви здогадалися? І звідки ви знаєте, що я безпечний?

Вони перезирнулися, і щось промайнуло між ними. Неможливо було зрозуміти, що саме, проте я мав певність щодо двох речей: вони відчувають мою інакшість, котра сягає набагато далі, аніж просто те, що я є чужинцем в їхньому місті… але, на відміну від містера Жовта Картка, їх вона не лякає. Зовсім навпаки: вони нею причаровані. Я подумав, що ці двоє привітних, безстрашних дітей могли б і самі мені розповісти дещо незвичайне, якби їм схотілося. Я назавжди залишився заінтригованим, що ж то могли бути за історії.

— Просто ви не небезпечний, — сказав Річі й поглянув на дівчину, на що вона схвально кивнула.

— І ви впевнені, що… погані часи… минулися?

— В основному, — сказала Беві, — я не думаю, щоб у Деррі бодай коли-небудь погані часи зовсім минулися, містере Емберсон, у багатьох сенсах це жорстоке місце. Але згодом все покращиться.

— Припустімо, я скажу вам — суто гіпотетично, — що на обрії маячить ще одна погана подія? Щось подібне до того, що приключилося з малюком на ім’я Дорсі Коркоран.