Слава ЗСУ!

Разом із усім цим у той же час, іншою частиною свого розуму, він гадав як скоро вони пристрелять його. “Усе залежить виключно від тебе,” – казав О’Брайєн; але він знав що при цьому не було жодної такої свідомої дії за допомогою якої він би міг наблизити це. Це могло бути і десять хвилин рахуючи від цього часу,а могло і десять років. Вони можуть тримати його роками у цьому одиночному, самотньому тюремному ув’язненні, вони можуть відіслати його до табору з примусової праці, вони можуть звільнити його на якийсь час, як вони іноді роблять. Це було цілком ймовірним, що перш ніж він буде пристрелений уся ця драма з його арешту та допиту може бути ухваленою та переграною цілковито уся з початку, ще раз і знову. Єдиною певною річчю було те, що смерть ніколи не прийде саме тоді коли її чекають. Ця традиція – ця ніколи невимовлена традиція: якимось чином знана тобою, хоча ти й ніколи не чув її сказаною вголос – була у тому, що вони стріляють в тебе зі спини; завжди у потилицю, без попередження, під час твого проходження по коридору від камери до камери.

Одного дня – але “одного дня” не було тим правильним висловом; просто можливо це сталося й посеред ночі: одного разу – він впав у дивне,блаженне мріяння. Він йшов униз по тому коридору, чекаючи на кулю. Він знав що це трапиться наступної ж миті. Усе вщухло, залагодилось, примирилося. При цьому вже більше не було жодних сумнівів, жодних аргументів, жодного болю, жодного страху. Його тіло було здоровим та сильним. Він йшов легкою ходою, насолоджуючись кожним рухом і з відчуттям ходи під світлом теплого, яскравого сонечка. Він вже більше не був у тих вузьких білих коридорах Міністерства Любові, він перебував у величезному,сповненому сонячного світла переході, кілометр завширшки, униз по якому він здавалося йшов наче у делірії викликаному за допомогою наркотиків. Він був у своїй Золотій Країні, слідуючи по тій стежині повз того старого вподобаного крільми пасовиська. Він міг відчувати той куций пружний дерен під своїми ногами і те лагідне сонячне світло на своєму обличчі. На самому краю цього лугу росли в’язи, м’яко гойдаючись, і десь поза цим був той струмок де та плотва стояла у зелених водоймах попід тими вербами.

Зненацька він вщент сповнився шоку від жаху. Холодним потом вщент пробило весь його хребет. Він чув себе вигукуючого вголос:

“Джулія!Джулія!Джулія, моя кохана!Джулія!”

На мить він був вщент сповнений галюцинацією її присутності. Вона здавалося не лише була з ним, але й всередині нього. Це було так неначе він мав її у самій сутності його шкіри. Цієї миті він кохав її значно набагато сильніше й глибше ніж будь-коли коли вони були разом та вільні. Також він знав що десь або деінде вона була все ще живою та потребувала його допомоги.

Він влігся на своє ліжко і намагався заспокоїти себе. Що ж він вкоїв? Як багато років він додав до свого рабства цією миттю слабкості?

Наступної миті він може почути важкий тупіт чобіт ззовні. Вони не могли дозволити такому спалаху бунту минути безкарно. Тепер вони можуть знати, якщо вони не знали цього раніше, що він порушив ту домовленість яку він уклав з ними. Він корився цій Партії, але він все ще ненавидів цю Партію. У ті старі дні він ховав єретичний розум під подобою слухняності і покори. Тепер він відступив на крок убік: розумом він цілком та повністю здався, але він сподівався втримати своє внутрішнє духовне серце неушкодженим і неопаскудженим. Він знав що він був у цілковитій хибі, але він віддавав перевагу бути у цій цілковитій хибі. Вони можуть зрозуміти це – О’Брайєн може зрозуміти це. Про усе це він цілковито й вичерпно зізнався у цьому єдиному безрозсудному вигуку.

Він може почати проходити крізь усе це знову, з самого початку. Це може забрати цілі роки. Він пробіг долонею по своєму обличчю, намагаючись познайомити себе з цією його новою формою. Там були глибокі борозни на щоках, вилиці відчувалися дуже гострими, ніс плиском розплющений. Окрім цього,відтоді коли він востаннє бачив себе у дзеркалі він отримав цілковито новий комплект зубних протезів. Це було нелегко зберігати таємничу незворушність коли ти не знав на що ж схоже твоє власне обличчя. У будь-якому випадку, простого контролю над цими рисами обличчя було недостатньо. Уперше в житті він усвідомив, що якщо ти хочеш зберегти таємницю, то ти повинен також сховати її і від себе. Ти повинен знати що весь час вона там, але допоки у ній немає жодної потреби ти повинен не дозволити їй ніколи не з’явитися у своїй свідомості у будь-якій формі якій може бути надано ім’я. Відтепер рухаючись уперед він повинен не лише думати правильно; він повинен відчувати правильно, мріяти правильно. І увесь цей час він повинен зберігати свою ненависть замкненою всередині себе неначе кулю матерії яка є частиною нього, а проте незв’язана з рештою нього,як певного роду кісту.