Слава ЗСУ!

Він відсунувся трохи убік, так щоб Вінстон міг краще роздивитися цю річ на столі. Це була видовжена дротяна клітка з руків’ям на горі аби було зручніше нести її. Попереду неї було прикріплено щось дуже схоже на маску фехтувальника, із ввігнутою западиною на її зовнішньому боці. Не зважаючи на те,що вона була на відстані десь трьох чи чотирьох метрів від нього, він міг бачити що ця клітка була поділеною вздовж на два відсіки, і там були якогось роду істоти у кожному з них. Цими істотами були пацюки.

“У твоєму випадку,” – сказав О’Брайєн – “цією найгіршою річчю у всьому цьому світі є натрапити на пацюків.”

Певного роду продромальне тремтіння, його страх перед чимось невідомим, пройшли крізь Вінстона відразу ж як він уперше побачив мигцем цю клітку. Але цієї миті дане значення маскоподібної насадки попереду неї зненацька просочилося у нього. Його нутрощі здавалося перетворилися на воду.

“Ти не можеш так вчинити!” – проволав він високим надтріснутим голосом – “Ти не вчиниш!Ти не вчиниш!Це неможливо.”

“Чи ти пам’ятаєш,” – сказав О’Брайєн – “ту мить паніки що зазвичай відбувалася у твоїх снах. Там була стіна з пітьми попереду тебе і ревучий гуркіт у твоїх вухах. Там було щось жахливе на тому іншому боці цієї стіни. Ти знав, що ти знав що це було,але ти не насмілювався виволочити це назовні. Це були пацюки тим,що було на тому іншому боці цієї стіни.”

“О’Брайєн!” – сказав Вінстон, роблячи натугу аби контролювати свій голос – “Ти ж знаєш у цьому немає жодної необхідності. Що ти хочеш щоб я зробив?”

О’Брайєн не дав прямої відповіді. Коли він промовляв то це було у тій манері шкільного наставника до якої він іноді вдавався. Він задумливо дивився вдалечінь, так наче він звертався до якоїсь аудиторії десь поза спиною Вінстона.

“Сам по собі,” – казав він – “біль є не завжди достатнім. При цьому були випадки коли людська істота могла вистояти супроти болю, навіть на межі смерті. Але для кожного при цьому є щось нестерпне – щось що не може бути розрахованим або очікуваним. Хоробрість та боягузтво до цього не причетні. Якщо ти падаєш з височини то це не є боягузтвом вхопитися за мотузку. Якщо ти виринаєш з водних глибин то це не є боягузтвом сповнити свої легені повітрям. Це лише інстинкт який не може бути здоланим. Це те саме, що й з пацюками. Для тебе, вони є нестерпними. Вони є формою тиску супроти якої ти не в змозі вистояти, навіть якщо ти дуже сильно забажаєш цього. Ти зробиш те,що вимагається від тебе.”

“Але що це, що це?Як я можу це зробити якщо я не знаю що це?”

О’Брайєн підняв клітку та переніс її на ближній столик. Він поставив її дуже обережно на це зелене сукно. Вінстон міг чути той вереск крові у своїх власних вухах. Він мав таке відчуття ніби сидів у цілковитій самотності. Ніби він був посеред величезної порожньої рівнини, вщент пласкої пустелі просоченої наскрізь сонячним світлом, крізь яку усі звуки доходять до нього з неосяжної відстані. Зараз ця клітка з пацюками перебувала менш ніж у двох метрах від нього. Це були величезні пацюки. Вони перебували саме у тому віці коли пацюча морда стає каламутно тупою та лютою, а їх хутро коричневим замість сірого.

“Пацюк,” – сказав О’Брайєн, все ще звертаючись до своєї невидимої аудиторії, - “незважаючи на те що він належить до гризунів,є м’ясоїдним. І ти добре усвідомлюєш це. Ти певно чув про усі ті речі які трапляються у злиденних кварталах цього міста. На деяких вулицях жінка не насмілюється лишити свого малюка на самоті у своїй же домівці, навіть на п’ять хвилин. Тому що ці пацюки обов’язково нападуть на нього. А за досить невеликий проміжок часу вони обдеруть його до кісток. Вони також нападають на хворих або помираючих людей. Вони виказують дивовижну кмітливість у розумінні того коли ж людська істота є найбезпораднішою.”

Пролунав вибух пронизливого лементу з клітки. Він здавалося досягав до Вінстона з дуже далекої відстані. Ці пацюки билися; вони намагалися дістатися один до одного крізь перетинку клітки. Він чув також глибокий стогін відчаю. І це, також, здавалося долинало ззовні з поза власне нього.

О’Брайєн підняв цю клітку,і,оскільки він вчинив так, натиснув щось у ній. Пролунало різке клацання. Вінстон зробив шалено бурхливу спробу відірвати і звільнити себе від цього стільця. Це було безнадійно; кожна частина нього, навіть його голова, були закріплені нерухомо і наглухо. О’Брайєн присунув цю клітку ближче. Вона була менш ніж у метрі від обличчя Вінстона.

“Я вже натиснув цей перший важіль,” – сказав О’Брайєн – “Ти ж розумієш усю цю будову даної клітки. Цю маску буде щільно припасовано на твою голову, не лишаючи жоднісінького виходу або шпаринки. Коли я натисну цей другий важіль оці двері даної клітки навстіж відкриються. Ці голоднющі тварюки вистрелять звідси наче кулі. Чи ти коли-небудь бачив як пацюк стрибає крізь простір? Вони стрибнуть на твоє обличчя і увіп’ються прямісінько в нього. Іноді вони спершу впиваються в очі. Іноді вони прогризають щоки і вижирають язик.”