Слава ЗСУ!

“Якщо і є надія,” – написав свого часу він у щоденнику – “то вона криється у пролах.” Ці слова знову повернулися до нього, твердження містичної істини та очевидно-відчутної абсурдності. Він опинився десь у незрозумілих, брудно-коричневих нетрях на північ та схід від того що колись було залізничним вокзалом Сент-Панкрас. Він йшов по вкритою бруківкою вулицею повз двоповерхові будинки з облупленими дверима, що виходили прямісінько на тротуар та які якимось надзвичайним чином нагадували щурячі нори. Там були калюжі сповнені брудної води скрізь та по всіх усюдах поміж брукованого каменю. Всередину та назовні крізь темні дверні пройми, по вузьких приземистих провулочках поміж будинків що розгалужувалися навсібіч, люди юрмилися та струменіли у вражаючій кількості – молоді дівчата у повному розквіті з рясно нафарбованими губами, юнаки що ганялися за дівчатами, шкандибаючі кремезно-товстелезні жінки які являли собою те на що перетворяться молоді дівчата приблизно за десять років, клишоногі старезні зігбенні істоти що шаркали туди сюди на самоті, розкуйовджені босоногі діти що гралися у цих калюжах та згодом швиденько розбігалися як тільки чули материн сердитий крик. Приблизно чверть усіх вікон на цій вулиці були розбиті та щільно забиті дошками. Більшість людей не звертали уваги на Вінстона ; декілька очей спостерігало за ним з певного роду обачною цікавістю. Дві кремезно-велетенські жіночки з червоно-цегляними передпліччями схрещеними на їх фартухах розмовляли назовні біля дверної пройми. Вінстон вловив уривки цієї розмови коли проходив повз :

“Так, я сказала їй, все це дуже добре” – казала перша жіночка – “Та якшо би ти опинилася на моєму місці ти б вчинила так само як і я. Легко критикувати, але ти не мала такого самого клопоту як у мене був.”

“А,” – мовила інша – “саме так. Саме у цьому уся справа.”

Скрипучі голоси різко увірвалися. Ці жіночки вивчали його у ворожій тиші доки він проходив повз. Але це була швидше не ворожість, а лише певного роду обережність, короткочасне заціпеніння неначе як при наближенні якоїсь незнайомої тварини. Синій спецодяг Партії був незвичним видовищем для вулиць на зразок цієї. Насправді, було дуже не розумно бути баченим у таких місцях, хіба що ти мав якісь конкретні офіційні справи тут. Патрульні могли спинити тебе якщо ти трапишся їм на шляху. “Можу я поглянути на ваші документи, товаришу? Що ви тут робите? О котрій годині ви пішли з роботи? Це ваш звичайний шлях додому?” – і так далі, і тому подібне. Не те щоб існувало якесь конкретне правило проти прогулянки додому по незвичайному маршруту : але цього було достатньо щоб привернути увагу до себе, якщо Поліція Думок почує про це.

Зненацька цілковито уся вулиця схвильовано заметушилася. Зусібіч лунали крики попередження. Люди блискавично застрибували у дверні пройми неначе кролики. Молода жіночка раптово вистрибнула з дверної пройми попереду Вінстона, прудко вхопила малу дитину що гралася у калюжі, струсила свій фартух та застрибнула назад до будинку – і все це одним єдиним рухом. Тієї ж самої миті чоловік одягнений у схожий на гармошку чорний костюм, який з’явився з бічного провулку, вказував схвильовано на небо.

“Праска!” – загорлав він – “Пильнуйте, шановний! Удар зверху! Швидше лягайте додолу!”

“Праска” – це було прізвисько яке, з якихось причин, проли дали ракетним бомбам. Вінстон негайно ж впав обличчям у підлогу. Проли майже завжди були праві коли давали попередження такого роду. Вони здавалося володіли якимось інстинктом, що заздалегідь попереджав їх за декілька секунд до появи ракети, хоча вважалося,що ці ракети рухалися швидше за швидкість звуку. Вінстон схрестив свої передпліччя на потилиці. Пролунав гуркіт що здавалося змусив здійнятися та здригнутися тротуар; дощ з легких, маленьких об’єктів посипався на його спину. Коли він підвівся, то з’ясував що був вщент вкритий друзками скла з найближчого вікна.

Він продовжив свою прогулянку. Ця бомба знищила групу будинків за 200 метрів угорі по вулиці. Чорний струмок диму завис у повітрі,а під ним розпливлася хмара пилу зі штукатурки у якій натовп вже збирався навколо руїн. Там був невеличкий шмат штукатурки що лежав на тротуарі попереду нього, а по середині нього він міг побачити яскраву червону смужку. Коли він підійшов ближче до неї, то побачив що це була людська долоня відірвана від зап’ястку. Відділена від скривавленої кукси, долоня була настільки цілковито біла, що була схожа на гіпсовий зліпок.

Він пнув цю річ до стічної канави, а згодом, щоб оминути натовп, звернув праворуч до бічного провулку. За три або чотири хвилини він вже був поза ділянкою у яку влучила бомба і брудне та злиденне вируюче життя цих вулиць продовжувалося так ніби нічого і не сталося. Було близько двадцятої години, і шинки у яких проли були постійними відвідувачами ( “пивні” , так вони називали ці шинки) були вщент заюрмлені клієнтами. Від їх замурзаних, вкритих кіптявою, роздовбаних дверей, що нескінченно відкривалися та закривалися, струменів ядушний сморід сечі, тирси та прокислого пива. Навпроти рогу одного з будинків стояли дуже близько один до одного три чоловіки, той що був посередині тримав широко розгорнуту газету доки двоє інших пильно вивчали її з-за його плечей. Навіть ще до того як він підійшов достатньо близько щоб розрізнити вирази їх облич, Вінстон міг побачити зосередженість та заглибленість у кожній лінії їх тіл. Було очевидно, що вони читають якийсь дуже серйозний шмат новин. Він був усього лише за декілька кроків від них коли ця група розпалася і двоє з цих чоловіків почали жорстко сперечатися. На хвильку вони здавалося були на межі вибуху.